журналістка
Про материнство
–Уже не пам’ятаю, коли прокидалась тому, що вже виспалась. І від будильника також. Спочатку мене будив плач, потім вигук «мама!». Тепер я просто відчуваю, що хтось сопе тихенько наді мною, чекаючи, поки я розплющу очі. І коли я їх розплющую, доня посміхається мені так, що я майже не дратуюсь, що знов не виспалась. Я ледача, а тому вмикаю їй мультик, щоб трохи додрімати. Але то вже не те. Вона обов’язково попроситься в туалет. Попросить піченьку. Порізати яблучко. Пити. Вимкнути рекламу на тубі. І я таки встану. Побреду на кухню готувати снідання. Терпляче зітхатиму через її не зовсім вдалі спроби щось налити в чашку або вдалі спроби чимось забруднити одяг чи підлогу. Тоді вона поїсть. Підставить табуретку до підвіконня, щоб полити вазони. Розіллє воду. Попросить зняти з табуретки. Побіжить до спальні. Затихне там на кілька хвилин. Я можу спокійно попити своє вже холодне какао. Підходжу до вікна, щоб насолодитися видом ранкового середмістя. Люблю тут стояти зранку. Та й увечері. Просто у спокої, гармонії і рівновазі. Але вступаю в розлиту калюжу – вона ж поливала тут вазони. Перелила трохи. Йду перевдягати шкарпетки і витирати воду. Какао продовжує холонути на столі…
Але коли вона в садочку, я безмежно сумую. Що б я не робила. Я сумую за її багато сотень разів повторене за день «Мама». За тим, що я щохвилини їй потрібна. За калюжами і за шматками желе та малини по всій квартирі. Я рахую години, щоб її забрати. І боюсь дня, коли зрозумію, що більше їй не потрібна так, як зараз. Інколи мені здається, що я вже нікого не зможу полюбити так, як її. Інколи згадую, як бувало часом важко. Але так, я хочу повторити це знову. Я хочу вступати в ці калюжі. Прокидатись під посмішку дитини. Прати щодня. І постити фотки у соцмережах, щоб люди думали, що в мене в житті нічого, крім материнства, нема. Бо життя, крім материнства, насправді є. Але маленькими діти бувають тільки раз у житті
redaktor-smila-ua@ukr.net
Україна, м.Сміла
