журналістка
Я завжди любила з бабою балакати.
Дев‘яності.
Віялові відключення. Вимикали світло.
Ми насмажили цілу миску гарбузового насіння. Лускаємо.
Вітер свище за вікном. Дрова в печі потріскують. Дідо спить, а потім, як захропе, ніби в нас в другій кімнаті ціла пилорама працює.
Ми малі злостимося на діда.
А баба повідає про війну.
Ми бабу питали: «що вони робили під час війни?», і баба відповідала:
«ми жили»
Тоді мені малій було дуже дивно чути таку бабину відповідь.
—Як? Як можна було жити під час війни? Це ж дуже страшно, ракети, танки, бомби, окупація, все відбирали. Як взагалі можна було жити?—перепитувала я в баби ще раз.
—Страшно було дуже. Але шо ми мали робити… Ми хоронили людей, плакали. Ми хрестили дітей, грали весілля, тішилися. Було таке, шо зовсім не мали сили, але треба було робити роботу… і ми робили…Каждий день, як востатний. Але дуже страшно було тільки попервах. А потім — очі бояться, а руки роблять, руки в ноги, ноги в сраку, сраку в жменю — і зо всім справляєшся.
А ми мусили справитися.
.
Свічка дотлівала, від полум’яного язика відбивалися розмаїті фігурки тіней на стіні. Насіння доїдалося і біля кожного лежала купка лушпайок на ґазеті.
Баба вже замучилася нам по сто разів повідати одне й теж саме.
І вона завершувала балакати історію про війну:
«Я щаслива, що дожила до незалежної України, тепер не встидно вмерти. Я не жалію ні за ковбасою за пару копійок, ні за морозивом, ні за яким дешевим радянським життєм. Бо найбільше щастя — мати свою незалежну країну. Ми тоді справилися»
.
Увесь рік війни я вчила себе жити.
Я будувала для свого серця моноліт, щоб не розлетітися вщент від свого, чужого і спільного болю.
Увесь час я щось приладновувала, закріплювала, пришпинала, приторочувала, примикала, притинала, укріплювала. Увесь час мій моноліт розлітався, як картковий будинок, як тільки в Україні ставались чергові насильницькі злочини.
.
Увесь час, щоб знову і вкотре і відбудувати свій моноліт, я йду до землі. Дивлюся на неї. Споглядаю. Вбираю її красу. Слухаю.
А земля шепоче, мовить, прорікає, звіщає, гурить, гуркоче, відає… повідає голосом меї баби… плаче, кричить, балакає, схлипує, сміється, ґоноровиться, б’ється голосом і ваших бабів та дідів.
Наша земля говорить голосом наших предків: ми справимося.
redaktor-smila-ua@ukr.net
Україна, м.Сміла
