Дмитро ТОМЧУК

Деталі

Дійові особи

військовий ЗСУ

Про наше суспільство після війни

–Я провів багато днів на полігоні, і разом зі мною там були військові однієї славетної бригади. Ми приїздили туди удосвіта, а їхали звідти вже у темряві. Приїхавши у місто, військові розходилися по номерах та лягали спати, щоб на завтра бути у змозі робити хоча б щось.
У цьому графіку найтриваліша перерва була в середині світового дня, й вона тривала 40 хвилин. І ми всі по черзі їздили у цю перерву за кавою для всіх у найближче кафе з хоча б якоюсь притомною кавою. Прийшла моя черга, поїхав і я.
Дівчина у кав’ярні, бариста чи хто воно там було, була незадоволена, що я приїхав. Бо я заважав зі своїм великим замовленням неквапливому плину її перфектного життя. Ще більш вона була незадоволена, що я вперся до їхнього шляхетного, поза політикою, закладу, по формі. Ще більш вона була незадоволена, що форма брудна, бо то було місце для чистенької, чепурненької публіки, народженої не для війни.
Вона була така зла на мене, що в мене було два варіанти: ПМС та що вона бачить замість мене свого колишнього. Я замовив каву на всіх та ще багато чого до кави. Думаю, це була денна каса закладу. Коли вона пожбурляла все це на стійку, я попросив в неї ще такі картонні наче лотки для яєць, таку фігню у яку ставлять по декілька цих паперових стаканчиків чи що воно є з кавою, щоб везти кудись. Вона скривилася так, наче щойно зжерла дохлого щура. І сказала, що ці підставки по п’ять гривень кожна.
Я сказав, чарівно посміхаючись: подивіться, скільки я у вас всього набрав, яку касу вам зробив. А вона відповіла: п’ять гривень кожна. Я узяв їх по п’ять гривень, все запакував, зачинив кришками, розставив та повіз на полігон, із незадоволенням відчуваючи, що дівча зіпсувало мені настрій на рівному місці, а потрібно було ще половину дня бути у балансі та гармонії всесвіту, щоб випромінювати на полігоні промінчики добра й любові до усього живого.
Через декілька днів я дізнався, що хлопці з бригади вже кілька днів їздять по каву на якусь дивовижно віддалену точку, куди їхати 20 хвилин трасою, та 20 хвилин звідти. Вони беруть каву там. Разом це становило 40 хвилин, тобто точно нашу головну перерву. І я не скажу, що кава там була якась особлива. Але все одно не складалося: це тільки шлях туди й назад, а де час на приготування?
І я запитав в них: хлопці, а чому вам не шкода єдину довгу перерву після таких навантажень та перед такими навантаженнями проводити за кермом, їздячи по каву отуди? Є ж ота точка з тією йобнутою курицею. Хлопці, які провели на війні хто три роки, хто чотири, хто шість, відповіли мені: «Ми раніше брали на ближній точці. А потім почали їздити на ту дальню. Бо там жінка добра. Вона нам посміхається і жартує з нами. Вона нас поважає і любить. Тому робимо такий шлях».
Я запитав: «В мене щось не рахується: 20 хвилин туди, 20 звідти. 40. А готує вона коли?» Вони відповіли: «А вона вже знає, коли хтось приїде, і в неї все стоїть вже готове, забирай та їдь».
Я подумав: напевно, якась старенька тітонька, в якої кілька синів, і їм по сорок років, й мабуть також служать. Але, коли я поїхав у свою чергу туди одного дня, я побачив: дитина, трохи старша за мою доньку. Нема ще й двадцяти.
Проста, наче, історія. Але вона не тільки про нас та полігон. Вона про наше суспільство після війни.

Із допису у ФБ

• < Попередня
• Наступна >