Ірина ГОВОРУХА

Деталі

Дійові особи

письменниця, літературна блогерка

Діти залишаються нашим всесвітом

У неділю ми припаркувалися коло супермаркету, щоб купити овочі та хліб, але увагу привернула машина по сусідству. В наглухо зачиненій автівці (вікна без жодної шпарини для свіжого повітря) сиділо двоє малолітніх дітей. Одягнені в куртки: дівчинка зіщулилася в кріслі в неприродній позі, хлопчик тримав планшет. На вулиці – задуха. Небо важке, як перед зливою, і сонце, чисто добре пропечений калач. Видно батьки подалися до магазину, а малюків вирішили не брати, щоб не плутались під ногами й не канючили солодощі та сік. У мене всередині все похололо, а потім спазмувалося, адже розуміла як близько до біди. Тож до магазину бігла, як скажена, й вголос повторювала номерний знак того фатального авто. У торговій залі схопила першого ліпшого охоронця за рукав й почала кричати, що слід терміново звільнити малечу. Від мого крику в нього позакладало в вухах, тож довелося повторити кілька разів, а останній – по складах. За хвилину прозвучало оголошення, а за три з’явилися батьки. Я залишилась втомлена й спустошена. Мені вже не хотілося ні томатів, ні огірків.
За життя бувало всякого, але все, що стосується дітей спершу викликає паніку, затим – повну зосередженість та мобілізацію. Якось ще безтурботною юнкою разом з подружками прибули до Одеси. На пероні – гамір, збудження, гарячі серпневі вагони. У валізах – купа модного вбрання та аксесуарів. В душі – передчуття моря, курортних романів, нічних дискотек. Раптом з юрми вигулькнув хлопчик-дошкільник. Він біг надто швидко й голосно побивався: «Бабулька, бабулька, бабулька». Не знаю як встигла схопити його за руку й втримати, бо малий пручався та істерив. Виявилось, загубився і не міг згадати нічого крім свого імені. Ні куди прямують, ні як звати бабу, ні звідки прибули. Нам тоді пощастило, бо в залі очікування враз натрапили на літню жінку, що голосила коло невиспаного поліціянта. Той пригощав її валідолом та одночасно передавав щось по рації. Онук схопив бабу за плетену кофту й завів по-новій. Вона замість втішити, відвісила запотиличник. Я чомусь палко обійняла правоохоронця, і той помітно пожвавішав. Врешті від полегшення плакали утрьох: я, баба та малий, а молодий поліціянт злякано на нас зиркав і старанно ховав під язик валідол.
Отож як не крути, а діти залишаються нашим всесвітом. Щоб не робив, яку б ідею не виношував, перш за все думаєш, як від того буде малечі. Зручно? Тепло? Затишно? Їхати чи зостатися? Затівати гучну презентацію чи обмежитись камерною, бо дитина втомлюється від натовпу, а залишити ні з ким. Як казав Марк Твен: «Батьківство не для слабодухих». Тож так і живемо: водночас радісно й тривожно, впевнено й хитляво, прозоро й плутано, бо ніхто не знає як правильно виховувати ні батьків, ні дітей.

Із допису у ФБ

• < Попередня
• Наступна >