Відео

Закоханих обвінчала вишиванка

Деталі

Цікаво

14 лютого 2017, 18:08

Сьогодні – День святого Валентина. Для Олі та Руслана це свято особливе. Адже цього дня вони стали на весільний рушничок. Тож нині святкують не лише День закоханих, але й першу річницю свого весілля.

«Жили в одному будинку, а познайомилися в Києві»
Весілля святкували у невеликому затишному кафе неподалік дому. Молоді були вбрані у вишиванки. Адже це символ їхнього кохання. Саме завдяки вишиванці вони зустрілися.
Батьків Олі – Івана та Світлану – знаю кілька років поспіль. Оля їм не рідна, вона – університетська подруга їхньої доньки Марини. Але у родині, як каже пані Світлана, її вважають за свою дитину.
На весіллі вперше й почула про історію кохання Олі та Руслана. Тож попросила дозволу її оприлюднити.
«Найкраще про все розкаже Маринка», — каже мені пані Світлана. І ми домовляємося про зустріч.
Через кілька днів сидимо за чашкою кави. Маринка зізнається, що дуже радіє за Олю. Нарешті вона знайшла ту людину, про яку мріяла. «Хочу, аби про щасливу історію моєї сестри дізналися люди, які самотні й досі шукають своє кохання», — пояснює Маринка.
Каже, вкотре переконалася: щастя ходить поруч. Ми зустрічаємося з ним біля свого будинку, на перехресті вулиці, у рідному колективі. Але нерідко проходимо повз, не помічаючи. А варто, впевнена Марина, тільки озирнутися, краще придивитися, прислухатися до свого серця, і, можливо, поруч з вами той єдиний чи єдина, кого ви чекаєте.
Так і в Олі вийшло. З Русланом вони жили в одній багатоповерхівці. Тільки Оля у першому під’їзді, а Руслан – у третьому. І, певно, не раз за минулі роки зустрічалися, та проходили повз. Але, правду кажуть, свою долю й конем не об’їдеш. Тож і вони нарешті зустрілися. Тільки ... в Києві.
«З Олею ми познайомилися, ще коли вступали до університету в Києві. Стали дружити», – розповідає Маринка. Вона каже, Олю виховувала бабуся. Так склалося. Дівчата навчалися на третьому курсі, коли бабуся несподівано пішла з життя. Оля важко перенесла втрату єдиної близької людини. Від горя могла годинами лежати на ліжку, відвернувшись до стіни, пропускала пари.
Маринка добре пам’ятає, що тільки через кілька днів насилу вблагала її вийти на вулицю. Дівчата дісталися до Андріївського узвозу. Оля йшла мовчки. Маринці здавалося, що подруга мало що бачила під час тієї прогулянки. Бо і в погляді, і, певно, в душі було порожньо від внутрішнього болю.
«За роки навчання Андріївський узвіз став для нас рідним місцем. Жили неподалік. Як випадали вільні вихідні, старалися там прогулятися. І коли було гарно на душі, і коли — не дуже», — веде далі Марина.

«Тепер ти — моя сім’я!»
Так було й того разу. Потім вони зайшли до Михайлівського собору, поставили свічки й помолилися. А коли вийшли, Оля взяла Марину за руку й тихо мовила: «Тепер ти — моя сім’я!».
З того часу вони – одна родина. Оля була дружкою на Маринчиному весіллі, вона хрещена її сина Сашка. Названа сестра – частий гість у їх¬ньому домі. Від нової сім’ї у Олі немає таємниць. «І якщо життя дивує неприємними сюрпризами, ми разом вибираємося, як любить жартувати Оля, «на чисту воду», – розповідає Марина.
Вона пригадує, як уже після університету Олі довелося пережити велике розчарування в коханні. Оля ніколи не приховувала, що мріє мати сім’ю і хоче дітей. Але їй ніяк не вдавалося облаштувати особисте життя. Коли вона приходила до Марини, то тема заміжжя виринала у розмовах обов’язково. «Я інколи не стримувалася й казала, що вона б давно могла вийти заміж. Оля тільки віджартовувалася, мовляв, ніхто не хоче мене брати за дружину», — каже Марина. Хоча чоловічої уваги їй не бракувало. Тільки не було серед них того єдиного, з яким — хоч на край світу.
Саме таким їй здався Сергій, з яким познайомилася кілька років тому тому. Добрий, уважний, турботливий. Дівчина вже й про спільне майбутнє стала задумуватись. А потім Сергій зізнався, що має сім’ю і дитину. Щойно вона поцікавилася, коли познайомить її з батьками. Сказала так, бо запідозрила обман. Адже Сергій зовсім нічого не розповідав про свою родину. Те величезне розчарування дівчина переживала дуже важко. Щоб розвіяти сестрин смуток, Марина запропонувала Олі поїхати на вихідні в Київ, побродити студентськими стежками.

«Вам личить ця вишиванка!»
Наступної суботи вони з Олею були в столиці. На Подолі припаркували автомобіль і пішли вгору Андріївським узвозом. Уже коли піднялися до кіосків із сувенірами та вишитими виробами, Оля заявила: «Сьогодні куплю собі вишиванку!». Вона довго приміряла сорочки, поки нарешті вибрала одну від львівських майстринь. «Тобі так пасує!» — вигукнула голосно Марина. В ту мить і почула за своєю спиною: «Не сумнівайтеся! Вам справді личить ця вишиванка!». Оглянулася й побачила чорнявого хлопця з рюкзаком за плечима.
Вишиванку Оля купила. А ще познайомилася з Русланом — так звали випадкового знайомого. «На Поділ уже спускалися разом. Руслан закінчив історичний, тож влаштував нам справжню екскурсію Узвозом», — каже Марина.
Та найбільший подив викликало те, що хлопець виявився з їхнього міста. Навіть більше того – сусідом по будинку! Про це довідалися, коли разом зайшли пообідати.
Уже на прощання Руслан попросив у Олі телефон. І наступного дня подзвонив...
Магія, диво – називайте як хочете. Але Андріївський узвіз, куди до скульптурної композиції Проні Прокопівни і Голохвастова приходять сотні весільних пар, знову подарував надію розчарованій у коханні Олі.
...Вишиванку, яка стала для молодят доленосною, Оля тепер береже як сімейну реліквію. Мине час– і молода мама покаже її своїй доньці та розкаже щасливу історію їхнього з татом кохання. Адже, як зізналася наостанок Марина, молода родина зараз чекає на появу дівчинки...

Людмила ВАНІНА

• < Попередня
• Наступна >