Ярослав НИЩИК

Деталі

Дійові особи

військовий ЗСУ

Про те, як пізнав справжнє село. Навіть не село, а хутір

–В моєму житті був найщасливіший рік. 2000-й. І це не тому, що мав бути кінець світу, але не стався. Мені, 14-річному, до того не було діла.
Я народився і виріс у Смілі, містечку тисяч на шістдесят жителів. В нас дома були свині, кози, кури, кролі. Але я не знав справжнього села. Аж 2000-го мене відправили до родичів в село. Навіть не в село. На хутір. Хутір Антонівка Олександрівського району Кіровоградщини.
На той час там проживало з пів сотні людей. Востаннє я був 2021 року, то лишалась одна родина. Так от все, що було навколо, було моє і меншого на пару років брата Миколи.
До невеличкого ставка метрів 200. День починався з підйому в 4 ранку. Накопати черв'яків, схопити вудку з ліщини і вперед ловити карасів. Годин до 8 щодня. Світанок, пташиний спів, черепахи, вужі, раки, впав в муляку.
В цьому ж ставку купалися. В найглибшому місці було трохи більше ніж по груди. Але вистачало. Вже й сліду не лишилося. Лише гребля в хащах нагадує.
Можна було гайнути на сусідній ставок, що називався Ліски. Власне витік річки Тясмин. На велосипеді десь з годину. Там і риба була солідніша, і з греблі можна пострибати, і від орендатора втекти.
А ще того року приморозок вибив всі ягоди та фрукти в околиці. Але не на хуторі. Вродило рясно. Я вже не знаю, як там пішла чутка про це, але їздили до нас аж з райцентру. Не нарвати - купити. Почалося все з вишень. Спочатку ми їх рвали. Відро вишень 2 гривні. Але навіщо рвати. Навколо повно покинутих дворів. Які всі наші.
Тож ми, два місцевих землевласники, проріджували зарослі. Різали дерева, гілки і виносили їх на єдину дорогу хутора, з поважним виглядом збираючи плату.
За якийсь час підтяглися абрикоси, груші, яблука, сливи. Місяць життя, де щодня продавали по 10 відер фруктів. Звичайно, нам не лишалось нічого більшого, ніж на те, щоб з машини виїзної торгівлі купити собі солодощів. Але сам процес... До речі, пару раз сливи возили і в сусіднє село Верещаки. Відер 5 на велосипед і вперед. 7 кілометрів в один бік.
А ще пекли хліб. В хаті була справжня піч. Вона розтоплювась вдосвіта, тоді ж замішувалось тісто. Хліб був готовий аж ввечері, але я з хати не виходив, поки не побачив весь процес. Випікали кілька десятків хлібин для себе. Вони не черствіли по два тижні. Ну й сусіди підносили своє борошно. Адже до магазину, де той хліб можна купити, кілометрів з 10.
А ще мене навчили в'язати віники. Обібрати просо з вінниччя, зібрати в пучки, перев'язати, обрізати. Штук 5 я зробив. Ніби не дуже погані. Але пучки пальців з'їло до крові. Невдячна робота.
А ще раз в п'ять днів пасли череду. На хуторі було зо два десятки корів. Їх треба було забрати біля "костьолу", і вести мимо ставка. Звичайно, що потім виникало завдання вигнати корів з води. І почимчикували мимо старого черешневого саду до балки.
От чим мені корови краще кіз - вони не лізуть в шкоду. Сідаєш на схилі і дивишся на них. Десь дня третього чи четвертого взяли лопату і розкопали джерело. Ну просто краса: попила корова, попив після неї ти. Якщо ж поп'єш ти поперед якоїсь Рудки, то вона теж поп'є, але перед цим презирливо фиркатиме.
А ще на хуторі була олійниця. Насіння везли з навколишніх сіл. Машинами, тракторами, мотоциклами, підводами. Жива черга. А ми на підхваті. В основному на пресі вижимному круги пресувальні підкидали. Ну і відра з олією міняли.
То була ціла наука. Відро треба було поміняти так швидко, щоб власник зерна не бурчав, що олія розливається. Але вона мала розлитись, бо в ямі стояло ще одне відро. І все що потрапляло в нього - наш заробіток.
В кінці серпня знайшли ліщиновий гай і я вперше побачив і спробував ліщиновий горіх. Ну таке собі. Хоча ще й до ліщини природа нас годувала. Суниці та полуниця на узліссі, білі та чорні черешні в старезному садку, ріпа на галявинах.
Баштан баби Олі. От був же в нас свій баштан. Ніхто не обмежував. Але там було смачніше. Пробиваєм стежку через кропиву, спускаємся в яр. Темно, холодно. Низом тече струмочок. Маленький, але береги заболочені. Знайшли два стовбури, перекинули. Вже є місток. Далі треба врубатись в схил, зробити сходинки на гору. Висовуєш голову з кущів. Баба Оля підгортає картоплю. До неї метрів п'ять. Але кавун лежить прямо перед носом. Операція виконана.
А ще ж треба вилізти на старого дуба на в'їзді до хутора, почитати старі надписи на польському кладовищі, сходити на поминальний обід за сусідкою (тоді за літо жіночок п'ять, певно, померли), зробити греблю на джерелі, полити помідори та перець, наносити води на прання, винести вирваний бур'ян з городу.
Як тільки спадала спека, ми брали кілька картоплин, шматок сала, хліба і йшли палити вогнище до ставка. Потім лежали горілиць. Дивились на зорі, рахували сузір'я.
В добі тоді було годин 40, не менше. Інакше як би ми все встигли? 30 серпня прощались. Планували наступного року знову разом провести літо.
Більш не бачились.
Я на хутір приїжав 2012 року, тоді там майже вже висох ставок, майже не лишилось хат. 2021 ставок вже зовсім зник. Не цегляні хати зникли без сліду. Немає клубу, немає магазину. Кілька хат, чоловік з жінкою. Самотня корова на вигоні.
Микола в морській піхоті. Як і я молодший сержант. Вижив в Кринках. Був поранений. Ми ще якось приїдемо на хутір Антонівка Олександрівського району Кіровоградщини.
А ви можете підтримати збір на ремонт машини наших операторів дронів.
4149 4999 9274 0140 Нищик Я.В.

Із допису у ФБ

• < Попередня
• Наступна >