Людмила КОВАЛЕНКО

Деталі

Дійові особи

Про любов баби Любки із Самгородка

–Нагадали про те, що сьогодні по-старому Покрова — ох, а в мене ж у моєї бабусі Люби сьогодні день народження!
Її немає вже, напевно, 22 роки. Це я на старих фотографіях висну на її ногах, щоб вона мене гойдала, а ноги її за натруджене сільське життя весь час уже боліли.

Коли я народилася, то маминій мамі Ліді було лише 36, а батьковій Любі (в селі її ніхто Любою не називав, тільки Любкою), було вже 59. Вони з одного села Самгородок, тому ми ганяли від баби до баби як не щодня, то через день.
Баба Ліда ще мусила працювати, бо молода, а баба Любка була вже на пенсії, тому ми, внуки, були для неї її всесвітом, як і вона для нас.
Ми переїхали жити до Черкас, але село для мене залишалося простором для розвитку, пізнання і вседозволеності. Шкоди хоч і не робили великої, але, пам’ятаю, любов бабів була такою безмежною, що нам дозволялося літати на качелі, прибитій до сволока, від одної стіни до іншої, лазити по деревах, горищах, купатися у ставку, ходити на луки, у посадку. Щось, як діти, ми допомагали: рвали траву, мили підлогу, посуд, наливали води птиці... але й нагулятися встигали.
Баба Любка була з розкуркуленої сім’ї. Комуняки відібрали у її родини все цінне: корови, коні, воли. Певно, її життя не було б таким тяжким, якби наші предки могли господарювати своїми ресурсами. А так дитиною пережила Голодомор, потім вийшла заміж і відразу Друга світова. Працювала за трудодні, у колгоспі, у ланці, мала три класи освіти, бо більше не було змоги, бо одні чоботи на всю сім’ю.
І через те голодне дитинство потім вона дуже цінувала добру їжу. У неї все було, «як мед солодючий». Якщо пекла хліб, то огорнути руками його було важко, пиріжки – як долоня розміром, вареники також на пару й великі. Не було такого, щоб у неї не вродило щось чи не було в запасі якогось семена. Всього багато і все смачне.
І не дивно, що я в Черкаси не хотіла повертатися після вихідних. Поки була дитсадківського віку, то баба Любка вела мене за хату, ховала там, батьки робили вигляд, що довго шукають і не знаходять, тому мусять іти за городи на автобус без мене. А баба мене, малу, інструктує: «Гукай їм: А що, взяли? А в сраці!» А я ж, як та мавпочка, повторювала із передчуттям щастя, що залишаюся у селі, а не їду у міський ненависний садочок, де няні запихали насильно перловку та вівсянку, які були мені страшенно не добрі, бо ми в селі такого не їли, а вихователька обзивала мене «бєсталковай».
До слова, поки була малою, то баби на кутку та дядьки у тракторній бригаді і на «вісовій» навчили мене матюків, що матері було соромно зі мною проїхати кілька зупинок у автобусі: хто зачепить, наступить на ногу чи косо гляне, – я могла так перекобенити, що молода моя мати хапала мене під пахву і від сорому виходила з автобуса та йшла пішки.
Дитинство моє, згадую, було дуже щасливе, бо я була залюбленою дитиною, зокрема, бабою Любкою, на яку я зараз страшенно схожа, яка була для нас з рідним братом Ігорем, для двоюрідних Наташі, Саші, думаю, і Світлани та Олі – джерелом любові, енергії, приказок і вигаданих нею казок.
Як добре, що вона була у нас, що ще є у пам’яті.

Із допису у ФБ

• < Попередня
• Наступна >