Юлія П’ЯТЕЦЬКА

Деталі

Дійові особи

журналістка

Про Василя Симоненка, якого жорстоко побили працівники міліції у Смілі

–Василя Симоненка відкрила випадково, на початку нульових. Це був вірш-прокльон, який назавжди врізався в памʼять. «Народ мій є, народ мій завжди буде, ніхто не перекреслить мій народ». Тоді окремо вразила ця його надзвичайна влучність - «не перекреслить». Симоненко дуже пафосний, але щирий і справжній, від кожного рядка, наче бʼє струмом.

Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його волячих жилах
Козацька кров клекоче і гуде!

Його жорстока й лагідна душа, лють і пророчий дар особисто мене зараз дуже надихають, взагалі таке враження, що ці прокльони нарешті почули там, куди довго доходить.

Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи!
Життя не наліза на ваш копил.
Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій
Уже немає місця для могил!
Уже народ — одна суцільна рана,
Уже від крові хижіє земля,
І кожного катюгу і тирана
Уже чекає зсукана петля.

Це писалось в 1962-му, коли члени клубу творчої молоді «Сучасник» Василь Симоненко, Алла Горська і Лесь Танюк збирали інформацію про часи сталінського терору і знайшли масові поховання в Биківні під Києвом, на Лукʼянівському та Васильківському кладовищах. Вони відправили заяву в Київраду - Меморандум № 2 - із вимогою оприлюднити дані щодо цих поховань і створити там місця памʼ’яті, але відповіді не отримали.
Симоненко був не тільки поетом, а й журналістом, після Меморандуму 2 за ним встановили нагляд. Влітку цього ж року Василя жорстоко побили працівники міліції, які без пояснень відвезли його до міліцейського відділку Сміли, за 30 кілометрів від Черкас, де він мешкав. Шукали формальний привід для арешту, так і не знайшли, але «обробляли професійно». «Мали якісь шкіряні труби з піском. Цілили по спині й попереку. Били так, що я відчув, як щось всередині відірвалося».
27-річний Симоненко помер від раку нирок у грудні 1963-го. «Сучасник» закриють в 1964-му як «рассадник диссидентских и националистических настроений». Горську вбʼють в листопаді 1970-го. В 1971-му Танюк надіслав листа Першому секретареві Компартії України Петру Шелесту стосовно Биківні, відповіді знов не отримав, але на місце виїхала урядова комісія, яка дійшла висновку, що там поховані жертви гітлерівської окупації. Було встановлено памʼятний знак. «Здесь захоронены советские солдаты, партизаны и мирные граждане, уничтоженные фашистскими захватчиками в 1941-1943 гг.».
Ретельним вивченням поховань зайнялись вже наприкінці 80-х, меморіальний комплекс зʼявився в 1994-му, в 2001-му була прийнята постанова «Про створення Державного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили». За даними істориків, там поховано понад 40 тисяч жертв масових політичних репресій 1937-1941. Серед тих, хто там лежить, є і українські поети.

Гранітні обеліски, як медузи,
Повзли, повзли і вибилися з сил —
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил.

За життя у Симоненка вийшла лише одна збірка «Тиша і грім», яку прискіпливо вичитували радянські цензори. Наприклад, замість авторського «Любове світла! Чорна моя муко! І радосте безрадісна моя» зʼявлялося вбого-карикатурне «Любове грізна! Світла моя муко! Комуністична радосте моя!»
Збірку «Земне тяжіння» видали одразу після смерті. З кінця 60-х до початку 80-х Симоненка розповсюджував тільки Самвидав.
«Найбільший шістдесятник із шістдесятників», як казав про нього Стус, був закатований під час хрущовської відлиги, у так звані вегетаріанські часи, світ змінюється, життя минає, а поезія Симоненка стає все більш сучасною і суголосною тому, що відбувається просто зараз.

Із допису у ФБ

• < Попередня
• Наступна >