Відео

Андрій Миколайчук – “підпільник Кіндрат” української естради

Деталі

Цікаво

11 грудня 2024, 18:47

6 грудня переможцеві першого фестивалю “Червона рута” 1989 року в Чернівцях сповнилось 65!

Випускник Уманського музичного училища Андрій Миколайчук наприкінці 1970-х працював у дитячому садочку, а у вихідні неодмінно грав на черкаських весіллях. Його гнітило те, що весільний репертуар українською мовою був не таким уже й великим, тому почав писати власні пісні.

Напередодні першого фестивалю “Червона рута” показав їх столичному журі – і переміг на обласному відбірковому конкурсі. Фінальна і незабутня “Червона рута” осені 1989 року була фестивалем відкриттів. І чи не найбільше вразив усіх саме Андрій, який одним із перших показував шоу і сміливо відступив від зашкарублих правил радянської естради. Не маючи значних вокальних даних, додав гротеску – до чудернацьких текстів долучив сценічний одяг: солдатське галіфе, френч. Лисину мав природну, а на сцену виходив босоніж. Відтоді усі знають, що лисий і босий лише він – “підпільник” української естради Андрій Миколайчук.

Йому вдалося спростувати стереотип, що український консервативний глядач не сприймає екстравагантних виконавців. Ще й досі у багатьох на вустах Андрієві шлягери “Наркомани”, “Партизани”, “Лисина котовського”, “Агент кольцов”, “Нестор Іванович”, “Весілля в Малинівці”, “Отаман”, “Бензобаки”. У Чернівцях уманчанин одного ранку прокинувся знаменитим, здобув другу премію в галузі поп-музики (першої не отримав ніхто). Його “Піду втоплюся” та “Підпільник Кіндрат” лунали ледь не з кожної праски і навіть з національного радіо!

“Більшість українських ВІА розмовляли між собою російською. А в “Смерічці” Назарія Яремчука – чулося рідне, своє!”

“Як летить час, ніби вчора мене ще ніхто не знав, а вже минуло аж 35 літ, відколи світ у моїй скромній особі пізнав такого цікавого і незвичного виконавця. Мені це приємно. А що, я тоді був дуже класний, – зізнається суперзірка фестивалю в Чернівцях Андрій Миколайчук. – Подібне навіть наснитися у казкових снах не могло!

Я досить вдало вписався в ресторанну тусовку і в кінці 1970-х, ще юнаком, був лабухом ресторану “Умань”, де грав на піаніно. Співав там популярні шлягери, в ті часи у всій ресторанній мережі левова частка творів належала Володі Івасюку, а серед виконавців на піку популярності перебував Назарій Яремчук. Співав і його пісні. Згодом настав той час, коли ми, нарешті, зустрілися. Якогось дня, йдучи на роботу, побачив афіші – в Умань з концертами (два-три щодня!) на кілька днів приїжджає Назарій Яремчук зі “Смерічкою” Левка Дутковського. Колектив і його лідер мали таку неймовірну популярність, що їх чекали знову і знову, а молодого і красивого Яремчука жінки-фанатки обожнювали.

Більшість українських ВІА розмовляли між собою російською. А тут – чуєш рідне, своє! І в коридорах, і в гримерках, на сцені, поза нею, у готельних номерах, на вулицях. І це вражало, проте воно для “Смерічки” було нормою, така їхня суть – починаючи з Левка, Назарія, Віктора Морозова, Марцефала, Володі Прокопика і закінчуючи вантажниками.

Уманський Будинок культури розташований навпроти ресторану “Умань”, тож усі гастролери заходили до нас, а ми, звісно, старалися не пропускати нагоди поспілкуватися. Тож відважився свій “доробок”, записаний на бобінах, показати Назарію. Він усе уважно прослухав, проте нічого не сказав. Ні доброго, ні поганого.

Минуло кілька років. Назарій знову приїхав в Умань. Я традиційно узяв свій важкий магнітофон “Комету” і поплентався через дорогу. Пісень же ж додалося! Назарій чемно, стримано, але знову уважно слухав. І… знову мовчав… Правда, тоді показав свою “творчість” ще Володі Прокопику і Павлові Дворському. Перший був не в захваті, а ось другий сказав, що “в тому щось є!”

Була в мене ще й третя спроба, у тому ж місці, в тому ж Будинку культури в Умані: Назарій мовчав, Володя – те саме, а ось Павлові сподобалося. Це мене надихнуло і окрилило. На тій зустрічі запропонував Назарію співати “Підпільника Кіндрата”. Буковинець делікатно відмовився, посилаючись на те, що в тексті є згадка про автомат.

“Окрім другої премії лауреата, отримав ще приз глядацьких симпатій”

– У 1989 році Андрій Миколайчук, працівник дитячого садка №8 міста Умань Черкаської області, який випадково побачив оголошення і переміг на обласному відбірковому конкурсі в Уманському Будинку культури, здобув право виступити на першому Всеукраїнському пісенному конкурсі “Червона рута”!

Мені йшов 30-й рік, уже понад десять літ був одружений (моя половинка навчала мене в музичній школі гри на піаніно, 1980-го побрався зі своєю вчителькою). Уже вісім років мала моя донька Таїсія.

Купив собі квиток на автобус Умань-Чернівці та й поїхав у невідому мені далеку Буковину. Вийшов на сцену в галіфе, чорному фраку, з леопардовою пов’язкою на голові, у сорочці кольору хакі та у чорній краватці.

Чернівці для мене тоді були, як шалена пристрасть. Аура рідкісного переплетення національних культур. Це не зовсім конкурс був, а демонстрація української сили і своєрідний протест проти совкових стандартів, які в той час прижилися на українській естраді. Щасливий і гордий, що тоді потрапив у цю атмосферу.

Що цікаво, в журі фестивалю побачив “своїх” – Назарчика Яремчука і Володю Прокопика. На першій “Червоній руті” про якісь блати не могло бути й мови. Усе було чесно. Навіть Павло Дворський там отримав аж третю премію!

Пройшов спочатку до півфіналу, а потім – у фінал. Що ще міг співати – “Підпільник Кіндрат” і “Піду втоплюся”. Зі сцени час від часу поглядав у залу на членів журі, на Назарія Яремчука. Знову – інтелігентна стриманість, без жодних емоцій. Правда, великого пальця догори показав мені Володя Прокопик. Мовляв, усе класно. Оцінив!

Усі кричать, автографи беруть. Нарід сприйняв мене і полюбив мої пісні. Окрім другої премії лауреата в жанрі популярної музики, отримав ще приз глядацьких симпатій. Боже, яка команда була: Віка, “Гадюкіни”, Василь Жданкін, Віктор Морозов! У Чернівцях звучали твори, написані з особливою любов’ю. Усе це було апогеєм національної ідеї, яка мала прорости щедрим урожаєм.

Відтоді вірю у випадок: нині ти у дитячому садку, а завтра – зірка естради.

Більше читайте ТУТ

• < Попередня
• Наступна >