Відео

Олена ЛЮБЧЕНКО

Деталі

Дійові особи

24 березня 2022, 16:43

кандидат психологічних наук, медіапсихолог

Про те, що війна не змінює людей

Не варто плекати ілюзії, що всі раптом подорослішали.
Дві думки мене останніми днями турбують.
Перша: війна нас усіх застала з різним психологічним багажем.
Зараз ми часто опиняємося перед фактом, що можемо спертися тільки на те, що в нас усередині:
— на ті психологічні звички, які стали частиною нашої особистості;
— на нашу життєву філософію;
— наші цінності;
— наші напрацьовані вміння цінувати, дякувати та бути пов’язаними з іншими;
— нашу усвідомленість, стійкість, оптимізм;
Іншими словами, на нашу особистісну зрілість.
Від цього рівня зрілості зараз залежить правильність наших вчинків і рішень, стан здоров’я (і наше, і наших коханих), наше самовідчуття, ступінь упевненості в житті. У яких би жахливих обставинах ми не опинилися, скрізь перебувають як ті, хто дає опору та підтримку, так і ті, хто скаржиться, звинувачує, вимагає та висуває претензії іншим і собі. Все це — залежно від зрілості та «психологічної валізки», з якою ми опинилися 24.02 о 5:00.
Друга думка: горе, жах і війна, що переживаються, не змінюють людей. Щось підсвічують — точно. Виявляють. Прояснюють. Дають страшний досвід. Травмують. Роблять щось зрозумілішим. Але не міняють.
Тому що, як у всі часи, так і зараз людей змінюють:
— рішення та вчинки;
— внутрішня душевна робота: усвідомлення, рефлексія, переоцінка цінностей, навчання, здобуття науки;
— все, що пов’язане з «душа має працювати». Не всі на це зараз мають сили. І дуже не у багатьох на це є бажання.
Те, що людина ховалася у льоху від бомб, часто дає жахливий досвід страху, завдає травми та калічить психіку. Але не обов’язково робить людину кращою.
Багато моїх клієнтів і друзів зіткнулися з розчаруванням із цього приводу.
«Олено, чому наші брати на заході України гилять ціни за все, а поляки готові ділитися останнім? Адже у нас у всіх горе».
«Чому хтось вважає себе в праві засуджувати тих, хто виїхав з Києва чи Харкова ? Що вони знають?»
«Чому не порадіти, що ми зараз у безпеці ? Їм буде краще, якщо ми теж страждатимемо?»
«Адже солдати за те й воюють, щоб ми нормально жили ? Звідки заздрість?»
«Як можна думати про рейтинги та хайп, коли навколо таке горе?»
«Чому українці вихлюпують злість на українців ? Це Путін розпочав війну, його треба ненавидіти…»
І такого багато.
Що сказати. У людях нічого насправді не змінилося. Вибачте, хотілося б сказати, що ми всі пройшли крізь горнило і стали красенями, але це не так.
Хто ображався — і далі ображається та скиглить, що всі йому щось винні.
Хтось заздрив і не міг заспокоїтися, що комусь добре — продовжує.
Хтось гризся за владу, гріб усе під себе, займався популізмом — продовжує і зараз. Так, жахливо. Але це факт.
А хто не вмів упоратися з емоціями і виливав свої страх, агресивність і жах на близьких, той ще й піднатиснув від стресу та страху.
Тому не варто плекати ілюзії, що всі раптом подорослішали, помудріли і стали зрілими. Як було повно інфантилів, так і лишилося.
Виходить, важливими, як і раніше, залишаються три речі:
1. Що роблю я
Старе добре «зайнятися собою», своїм життям, своїм вибором, своїм внеском і корисністю, а не розповідати, що, кому, коли і як треба було робити.
Ми всі майстри порад і знавці чужих доль. Але нічого не змінилося: не просять — не ліземо в чуже життя. Не треба відволікатися на те, що нас не стосується. А ось на що ми витрачаємо свій час життя, ресурси, фінанси та сили — це вже наша відповідальність.
2. Люди
Навколо багато людей, які виявляють дивовижну красу і надихають бути кращими. Фокус на них. А не на тому, хто що нам не дав, не зробив, або як по-жлобськи вчинив у такий тяжкий час.
3. Перемога
Новий вимір життя, який має стати відповідальністю кожного з нас. Не чекати по-дитячому, що прийде добрий дядечко, врятує, відвоює, налагодить, дасть. Дорослішати. А значить, кожному робити свій внесок, роблячи те, що вмієш найкраще.
А ще останнім часом я займаюся «відпущенням гріхів» тим, хто виїхали з Києва. Я вже не знаю, хто тільки мені не написав і не зателефонував винним голосом: Ми виїхали.
Тому скажу одразу всім: я вас дуже люблю і дуже співчуваю. Немає нічого сумнішого, ніж залишити улюблений дім, і разом з дітьми та куцими рюкзачками вирушити світ за очі, ночувати з сотнями чужих людей, жити в чужих будинках, їсти чужу їжу. Поневірятися і сумувати за запахом рідної подушки.
Я знаю, що здебільшого від'їзд — це крайній захід. Це означає, що вже не залишилося жодних сил, жодних можливостей, почуттів, аргументів, нічого.
Це означає що «просто поспати і не схоплюватися від кожного звуку», «нарешті перестати трястися всередині», «відтанути і поїсти вперше за тиждень», «вийти на світло і вдихнути повітря», «почути сміх дитини вперше з початку війни» тощо, виявилося важливішим, ніж бути вдома. І це правильно. Взагалі нікому непотрібний героїзм — сидіти в обложеному місті, вболівати, трястись за близьких і розвалюватися на частини. Моє серце радіє за кожного, кому зараз стало бодай трохи спокійніше.

• < Попередня
• Наступна >