Суспільство

Олена Журлива: рокова жінка та талановита поетеса

Деталі

Цікаво

26 червня 2023, 17:32

Не даремно центральна смілянська бібліотека названа її ім'ям. Народилась Олена Пашинківська (це її справжнє прізвище) 24 червня 1898 року у місті Сміла Черкаської області на клечальну суботу.

Вона побачила світ в українсько-польській багатодітній сім’ї сільського вчителя церковно-приходської школи. Оленка мала 8 братів та сестер. З різних причин сім’ї доводилося постійно змінювати місце проживання. Після втрати батьком роботи семеро дітей померли з голоду, вижили лише Олена і менша за неї на шість років Катруся.
Нині з дня народженя «пантери чоловічих сердець», як говорили про неї її сучасники і поетеси розстріляного відродження виповнилось вже 125 років.
Вона пережила насильство і заслання у Сибір, у неї були закохані Сосюра і Тичина, 16 років вона була прикута до ліжка, але писала веселі вірші для дітей
Вродлива, щедро обдарована, і все ж – журлива… Ще в юності Олена взяла псевдонім, який визначив її трагічну долю. Або ж відобразив її. Водночас вона жила на повну – була співачкою, поетесою, вчителькою. А ще – фатальною жінкою. Здається, у неї закохувалися всі, хто її бачив, і недаремно вона мала славу «пантери чоловічих сердець».
Творчість Олени Журливої не забута й зараз – пісню «Мовчи» на її вірші виконують сучасні рок-групи. Багато є збірочок її віршів для дітей.

Коротко про життя і творчість Олени Журливої (Котової)

Олена росла допитливою дівчинкою, її все цікавило, особливо любила їздити з батьком на ярмарок, де можна було послухати сліпих лірників. Батько сам ретельно вчив обдаровану доньку.
Олена почала писати вірші ще дитиною. В одинадцять років, написала свій перший вірш російською мовою «Чего хочу сама не знаю». «Після цього вона почала багато писати віршів, але нікому не показувала свого зошита, – згадувала сестра Катерина Вишницька, – ховала у стрісі бабусиної хати».
Перша її поезія «Чего хочу сама не знаю» була надрукована у «Рідному слові» у 1909 році. Відтоді її поезії друкувалися у часописах «Дзвін» та «Літературно-науковий вісник».
У віці чотирнадцяти років невгамовна дівчина познайомилася з Лесею Українкою, якій читала власні вірші. 1914 року за участь у демонстрації в день відзначення пам’яті Т. Г. Шевченка Олена була арештована царською поліцією.
Закінчивши початкову школу, Олена Журлива екстерном склала іспити в Уманській гімназії і вступила на філологічний факультет (за конкурсом атестатів) Вищих жіночих курсів у Києві, який закінчила 1922 року, одержавши диплом кандидата філологічних наук. Під час першої світової та громадянської воєн, щоб якось вижити в ті буремні роки, вона давала приватні уроки, співала у церковних хорах в університетській церкві та костьолі. Опісля вчителювала в школах Києва, Харкова, Дніпропетровська, Москви, Кіровограда.

Олена Журлива відразу викликала фурор у літературних колах столиці. Вродлива й енергійна дівчина почала друкуватися в новоствореному журналі «Українська хата», де її запримітив головний редактор Павло Богацький. Екзальтована й гостра на язик, юна леді з провінції почала підкорювати столицю – і своїми модерновими віршами, і власною привабливістю.
В київському клубі «Родина» виступала під акомпанемент Миколи Лисенка, тоді ж познайомилася з Павлом Тичиною, між ними виникла симпатія.

1926 року – вийшла перша збірка поезій «Металом горно».
Природа щедро обдарувала Олену Журливу: вона чудово співала й гастролювала по Україні з концертами як відома поетеса-співачка. А в театральний сезон 1929-1930 років її навіть запросили до столичної Харківської опери, де вона виконувала партію Кончаківни в опері Олександра Бородіна «Князь Ігор».
Та все ж основним її покликанням була поезія.
Тоді ж, у 1929 році, Олена вийшла заміж за інженера Петра Котова. Та щасливе життя тривало недовго. Молода жінка страждала через чоловікові зради, виливаючи свою тугу у віршах. Народжувалися, може, найкращі її поезії «Чи ти пригадуєш той день?», «Так, ми обоє винуваті», «Зустрілися дві хмаринки».
1930 року побачила світ друга книжка віршів – «Багряний світ». У ній поетеса зірко вдивляється в нове життя і свою радість втілює у пристрасні рядки: «В буянні сил, як сік із грона, пливе життя уздовж доріг...»
Після переїзду до Харкова Журлива пробує себе в журналістиці. Пише літературно-критичні статті, багато друкується. Друкує свої поезії в антологіях, підручниках, журналах: «Більшовик», «Глобус», «Кадри», «Червоні квіти», «Червоний шлях».
На її тексти створювали пісні композитори П. Козицький та В. Косенко.
У 1934 році Олену Журливу було прийнято до лав Спілки письменників.
У затишній домівці поетеси збиралися В. Сосюра, П. Тичина, К. Дніпровський, О. Копиленко. Говорили про літературу, життя, задуми й плани. А неперевершений лірик Володимир Сосюра не втримався від спокуси й теж закохався в цю незвичайну жінку, оточену аурою зваби. Цю пристрасть обірвала сама Олена.

Згодом, разом із чоловіком, Олена Журлива виїхала до Москви, де багато працювала в школах, організовувала літературні вечори. Але страшний 1937-ий рік поставив крапку на благополучному житті поетеси.
Приголомшливі сфальшовані судові процеси над вигаданими «ворогами народу» із СВУ, самогубство Хвильового і Скрипника, масові арешти творчої інтелігенції вселяють у серце поетеси тривожні передчуття і не спонукають до творчості. Ті гіркі передчуття виявилися небезпідставними: Олену Журливу було заарештовано 1938 року в Москві. Кілька місяців тривало слідство, 26 квітня 1939 року особлива нарада НКВС СРСР засудила поетесу до позбавлення волі у виправно-трудових таборах Алтаю на три роки, додали ще сім років. Знущання й важка фізична праця в суворому кліматі підірвали її здоров’я. Тільки завдячуючи клопотанню ще одного свого давнього шанувальника – Павла Тичини, який вже тоді мав і літературну славу, й почесті від радянської влади, – у 1944 році Журлива повертається на Україну. Із концтаборів поетеса повернулася з украй підірваним здоров’ям, самотня й нікому не потрібна. Певний час викладала в школі.
«У 1951 році в нашу школу прибула гарна, лагідна і дуже привітна вчителька Олена Костівна Журлива. Одягнена була завжди в білосніжну блузку і темного кольору спідницю, а на голові – яскрава, червона в квітках українська хустка. Взимку вона вдягала синю свитку, оздоблену світло-сірим смушком, на голові – сіра шапка. Все, все було в ній красиве і любе нам: і одяг, і її теплий ніжний погляд карих очей, що випромінювали материнську ласку, і її чарівний неповторний мелодійний голос», – так згадували учні свою вчительку.

27 лютого 1957 року в зв’язку з реабілітацією президія правління СПУ поновила Олену Журливу в лавах Спілки письменників з 1934 року і сприяла виданню збірки її вибраних поезій. Згодом вийшли ще кілька книжок її віршів: «Земля в цвіту», «Червоне листя», «Хто знає, як рік минає», «Голуби». «Ой літечко, літо», «У нашої Наталі», «На зеленому городі». Більшість із них укладені з давно написаних поезій.
Олена Журлива все своє життя несла фатальний тягар власного прізвища. Жінка багато закохувалася, але так і не пізнала сімейного щастя, багато писала, але чомусь так і не досягла висот літературної слави. І все своє буремне життя вона мріяла про власних дітей.
На честь Олени Журливої названо не лише Смілянську міську центральну бібліотеку, а й вулицю в Кропивницькому, а також, 19 лютого 2016 року – провулок в Олександрії. Бо саме в Кропивницькому вона прожила свої останні роки життя.

• < Попередня
• Наступна >