Наша електронна пошта:
smila.ua@ukr.net
logo
icon-top-follow icon-top-fb

 

Agro robota

 

Стрічка новин

Авторизуватися через соціальні мережі:

 

 

 

Ukraine

 

Суспільство

Спогад про Олену Антонів, першу дружину В’ячеслава Чорновола

 2019 11 18 batku

 

17 листопада, день народження моєї мами Олени Антонів. Якби в 1986 році її життя трагічно не обірвалося, зараз вона б могла відзначити свої 82-ті уродини, написав на своїй сторінці у ФБ Тарас Чорновіл.
В попередні десятиліття про неї в цей день згадували багато людей. Але те покоління вже відходить, тому цей спогад не буде зайвим, щоб ми не забули тих, хто виніс багато страждань, аби наша незалежна Україна могла відбутися. Кілька років назад я тут опублікував цілу серію спогадів про свою маму. На жаль, разом із моїм першим фейсбуком ті тексти були знищені недоброзичливцями. Знаю, що один з моїх друзів опублікував їх на своєму ресурсі, тому надіюся, що зможу відшукати. Нині тут не буду публікувати хронологічного біографічного тексту, а лише побіжно пробіжуся її життєписом та нагадаю про декілька розрізнених фактів, які дуже красномовно представляють її та ту епоху, в якій ці люди жили, зберігали гідність і вели посильну боротьбу проти нелюдського гебістського режиму.
Народилася Олена Антонів у 1937 році в містечку Бібрка на Львівщині. Я про це наше родинне гніздо колись трохи написав у своїх краєзнавчих дописах. Це була, як на нинішній день, дуже непересічна родина, хоча в ті роки такі родоводи й долі не були чимось надзвичайним. Це ми нині стали сірішими й вихолостили свою історичну пам'ять. Одна з гілок маминого роду вела на Бучаччину, що на Тернопіллі, звідки походив її батько Тома (Тимофій) Антонів, талановитий технік механічних млинів. Нині його кваліфікація відповідає цілому відділу дипломованих інженерів – і тут здевальвували… А по матері Наталії Коцюмбас мама походила взагалі з неймовірної родини. Всі чули знаменитий кант про Матір Божу Почаївську, де Вона «стріли повертала, турків убивала, монастир захищала». Далі йдуть слова: «Турки піднялись, страшно закричали, зброю покидали..», ну і, відповідно, від Почаєва втікали. Але не всі. Частина турецького війська та старшин так перейнялися тим об’явленням, що охрестилися та оселилися на українських землях. Пізніше їх переселили до містечка Бібрки. Там і досі продовжують жити вже українські родини Коцюмбасів, Касарабів, Корончевських, Хирівських… Коцюмбаси взагалі недоторканним зберегли чисто турецьке прізвище, воно й зараз поширене в Туреччині. Ту давню історію давно забули, її розкопав між світовими війнами один з моїх предків, який добре порився в тодішніх польських архівах. Пізніше вся ця історія згоріла у вирі другої світової.
Але залишилися зовнішні ознаки – жінки в наших родинах дуже красиві. Саме тією не типовою для Галичини східною красою: чорне смоляне волосся, різкі аристократичні риси обличчя, якесь світло благородства й гідності. Такою розглядаю на знимках свою бабусю, саме такий образ побачите на цих фото у моєї мами. Навіть і зараз, коли зустрічаю свою троюрідну сестру Ярину, відчуваю отой портретний подих родової історії.
Мама була дуже гарною. І цю красу змогла поєднати з благородством, яке теж не змогли витравити з роду ні дві світові війни, ні радянські репресії. В родині було багато цікавих та пасіонарних людей, хоча в написаній історії ніхто крім неї не зафіксувався.
Мій прапрадід був довговічним дяком Бібрської греко-католицької церкви. Ніби й не казна-яка посада, а дружив із письменницею Ульяною Кравченко, переписувався з Іваном Франком, ніби й приймав Каменяра, коли той бував у Бібрці. Його велелюдний похорон об’єднав усі три етнічні общини міста: українську, польську та єврейську. Усе населення містечка й навколишніх сіл проводжало його на вічний упокій. Двоє братів моєї бабці пішли з Українською Галицькою Армією визволяти Велику Україну, ніби увійшли до Києва, але після підступного захоплення міста денікінцями відступили й померли від тифу, який здесяткував їхнє військо, десь у Жмеринці чи Козятині. Їх могил ніхто так і не знайшов. Ще один брат під польською владою був у постійному конфлікті з поліцією за свою принциповість, вдома час від часу проходили обшуки й поліційні арешти.
Мама народилася за польської влади. Коли в 1939-му прийшли «асвабадітєлі», дід (мамин батько) вирішив, що чому б їх не привітати в свій спосіб. Вивісив над хатою збережений від поляків синьо-жовтий прапор. За таке вітання тоді сотні людей поплатилися життям, а їхні родини, в кращому випадку, навічно поїхали освоювати вічну мерзлоту. Добре, що баба побачила це раніше за кирзаків. Дивом рідних не кинули за ті пару страшних років у тюрму НКВД, звідки була одна дорога… Трошки згадувала мама, а більше розповіла одна зі старших родичок, як після нападу німців на СРСР у тюрмі безперервно ревів якийсь трактор, а часом включали сирену. Тільки червона наволоч утекла з міста, ще до приходу німців, люди, які боялися перед тим навіть до вікон підійти, кинулися до воріт тюрми. А звідти реально (не метафора й не гіпербола!) витікав потік людської крові. В’язнів спершу стріляли, а потім уже різали й кололи…
Німців пережили зовсім спокійно, мама їх якось і не згадувала особливо. У родині до того були протестні настрої, але не було активних членів ОУН, яких нацисти вишукували й показово розстрілювали. Після прориву червоних під Бродами багато родин, пригадуючи терор за «перших совітів», кинулися тікати на захід. Дід також спакував свої пожитки й повіз родину (у тім числі й мою маму) подалі від червоної смерті. Але в хаосі десь застряг на забитих возами дорогах і його накрила червона армія. Він дуже не любив згадувати ті події – страху набрався чимало, а мама їх згадувала, як якийсь туманний сон. Тому так і не зміг розібратися, як далеко встигли добратися. Мама щось казала про Австрію, але то не дуже ймовірно. Інші близькі родичі, які виїхали разом з моєю ріднею, відірвалися на яких пару годин – і вже кілька поколінь Коцюмбасів-Касараб живуть у США. Це диво, що родина не попрямувала прямим курсом до Сибіру. Врятувало те, що дід на перше ж питання сам зголосився до мобілізації й навіть згодом отримав медаль «За взяття Берліна», хоча воював зовсім недовго, десь на дальших відтинках. Тюрма чи висилка за небажання жити під совітами все одно прийшла б до всієї родини під час повоєнної МГБшної зачистки. Але тут уже врятувала дідова спеціальність. Нова влада потребувала хліба, а дід умів наладжувати напівзруйновані механічні млини.
Дитинство… Ну яке воно могло бути в сірих і кривавих буднях сталінщини та в злиденну хрущовську добу? Але то назовні. Я так і не встиг випитати всіх деталей, але точно знаю, що бабця Наталка підтримувала контакт з українським упівським підпіллям. Потім щось про це згадувала в розмові з нами дружина головнокомандувача УПА Романа Шухевича. Мама їй у пізніші роки багато допомагала, коли більшість пізніших патріотів, взнавши, що їй дозволили повернутися до Львова, на інший бік дороги перебігали, щоб не перестрітися… Я не знаю, чи в нашій хаті колись переховувалися підпільники, чи звідси їм передавали допомогу. Може так, може й ні. Але коли під час хрущовської відлиги дуже багато в’язнів сибірських концтаборів змогли вернутися додому, чомусь саме в нашій хаті вони частенько зупинялися на ніч, щоб далі рушити до рідних сіл чи місць визначених на поселення.
Уже в подальшому серед найближчих друзів мами були визначні члени ОУН та зв’язкові Головного Командувача УПА Катерина Зарицька, Дарка Гусяк, Галина Дидик і багато інших. З десятками цих людей вона вела дуже активну переписку, особливо підтримувала сина Головнокомандувача Юрія Шухевича. Вони близько товаришували й через листування, й у той короткий період, коли пан Юрій зміг коротко побувати в Україні. Ходила легенда (направду не знаю, чи не вигадка), що Юрій був закоханий у маму й дуже ображався, що вона вибрала Вячеслава Чорновола. Про людей подібної долі, які побували в нашому домі й у 50-их, і вже за моєї пам’яті можна писати годинами. Серед них і легендарний Михайло Сорока, який загинув у мордовських таборах, і родина Василя Бандери й Миколи Лемика. Тут уже взагалі цікава матримоніальна історія вийшла.
Симпатизував мамі один із найвидатніших українських художників усіх часів (забутий у нашу ганебну епоху безпам’ятства) Опанас Заливаха. Я перечитав їхню переписку й раптом взнав, що саме Олена його робила українцем. Родом із Харківщини, жив і навчався у Ленінграді, мови геть не знав попервах. А за лічені місяці спілкування став не лише говорити українською, але й заслужив незабаром вирок системи «за націоналізм». Мама якось не дуже зважала на залицяння багатьох дуже цікавих людей, а натомість познайомила Заливаху з багатьма значними постатями із давнішого повстанчого руху. Не знаю, як усе складалося, але невдовзі в одній з таких родин, з ким його звела моя мама (або може й бабця), Опанас винайняв кімнату. А були це сестри Марія та Люба. Одна з них була вдовою Василя Бандери (рідного брата провідника), а друга – Миколи Лемика (читайте історію – ці постаті дуже видатні й трагічні). А оскільки Опанас став моїм хресним батьком, то вже і я міг, на жах своєї вчительки, в школі розповідати, що я таким чином маю родинні стосунки з лідерами ОУН і зі самим Бандерою… Мама дуже не схвалювали цього мого надто довгого язика, але якось обійшлося.
Зараз у Києві проходить підсумкова виставка творів ще одного геніального митця Івана Марчука. Але на ній нема мабуть чи не першого його збереженого твору – листочка формату поштової картки, на якій майбутній геній намалював дуже навіть талановиту різдвяну замальовку для моєї мами й вклав її до листа. Тоді ще був студентом молодших курсів, з мамою познайомився на якійсь виставці й пару разів бував у нас удома, де міг опинитися в дійсно патріотичному середовищі серед заляканого Львова 1950-их, ну і нормально чимось смачним пообідати… Тут, зарікаюся, не буду говорити про якісь симпатії чи закоханості, але з тексту листа схоже, що мама й тоді вважала, що це все для неї ще зарано.
Я зараз міг би тут перелічити ще зі сотню дуже знаних у патріотичному середовищі прізвищ людей, які в різні роки переписувалися з моєю мамою. Але обмежуся хіба згадкою про сина Івана Франка Тараса. В маминій переписці знайшов пару карточок від нього. Нерозбірливим старечим почерком він просив маму розізнати про походження якогось вірша чи пісні та дякував за іншу допомогу… А ще були кілька плеяд львівських художників та науковців, з якими дуже близько товаришувала, вибиралася та й сама часто організовувала виїзди в гори чи на байдарки. Тут і Смольські, Сельські, а пізніше ще багато новіших митців. Найближчі дружні стосунки (це вже за моєї юності) єднали із ще одним художником і скульптором Романом Петруком та його ріднею.
Були в маминому житті два дуже різні, але дуже видатні й надзвичайно жертовні чоловіки: Вячеслав Чорновіл і Зеновій Красівський. З моїм батьком познайомилася на початку 1960-их. Він приїхав тоді до Львова уже сформованим патріотом та борцем, але абсолютно незорієнтованим у всій передісторії новітнього руху опору. В ті часи зайти в інтернет чи, хоча б, у бібліотеку й пошукати щось про ОУН, УПА, Січових Сирільців було неможливо (першого не існувало, а за другу безплідну спробу вмить попадеш на список КГБ). В університетських гуртожитках він зміг зустріти нових активних і готових до розвитку національної ідеї людей. Але діткнутися до ще живих історичних коренів зумів лише у нашому домі на Спокійній 13. Після дуже важкого їхнього розлучення не дуже хотів на цьому акцентувати, але таки згадував мені (особливо після загибелі мами), скільки зумів там для себе відкрити. Більше, щоправда акцентував на бабусі Наталії. Колись інший мій хресний батько Іван Світличний, коли ми з мамою його відвідували на засланні в Усть-Кані (дослівно: Гирло Крові) у високогірному Алтаї, також згадував тих кілька візитів до Львова та колосальний масив інформації, який тоді почерпнув у нашій родині. Коли бабці в 1966 році не стало, теж приїхав з Києва до Львова на похорон (є тут та знимка).
У дисидентське середовище шістдесятників мама влилася дуже органічно. Та діяльність, якою вона займалася вже на межі 1970-80-их, була прямим наслідком її участі в усіх попередніх процесах. Так, вона тоді не стала політв’язнем режиму, не відзначилася в якихось великих публічних акціях, хоча була учасницею багатьох із них. Але вона чи не найактивніше творила те, що називалося фундаментом, культурною й ментальною основою шістдесятництва. Витягувала залякану репресіями львівську інтелігенцію з тихих гаваней-квартир на різноманітні культурні, мистецькі, краєзнавчі, релігійні заходи. Усі зі значним присмаком вільнодумства. Активно комунікувала між собою львівські й київські середовища, вишукувала людей, які після тюрем опинялися в задушливій глушині містечок сходу України, куди їх приписали в КГБ й підтягувала їх до спільного активного життя.
З батьком у них життя, на жаль, не склалося. Тому дуже сильно посприяли. Але й після віддалення вона вже була особливо близькою для всіх дисидентських середовищ. Ще задовго до появи Солженіцинського фонду підтримки родин політв’язнів вона сама почала робити цю справу. Найперше, це були листи. Тисячі листів. Зараз неможливо собі уявити, що це таке політична зона радянського режиму. Жорстке обмеження листування (можна було написати звідти один лист на місяць), абсолютна ізоляція у всьому іншому, право отримати одну посилку й дві бандеролі на цілий рік. Одне тривале (до трьох діб, хоча більше двох рідко давали) побачення на рік. Теоретично передбачалися пару короткочасних, але їх узагалі не надавали. За найменші порушення чи акції протесту – страшні ледь не смертельні ПКТ (помєщєніє камерного тіпа) та вершина катівні – ШІЗО (штрафной ізолятор), а при цьому повна заборона на переписку. Багато з цих людей, які вийшли на свій протест проти влади, не були вихідцями із інтелігентського середовища великих міст. Їхні рідні часто навіть боялися їм писати листи, не те, щоб щось необхідне надіслати. Ще з першої половини 70-их мама для них стала шпаринкою у вільний світ. Постійно писала на зону довгі листи-роздуми, морально підтримувала. Через наших родичів у США організувала надходження посилок (формально вони приходили ніби від нашої родини), які в нас удома перепаковувалися й, згідно жорстких норм і обмежень, надсилалися в місця ув’язнення. Пригадую, як я облизувався на пакетики неймовірної в той час розкоші – білесенького безкісточкового ізюму, але знав, що колись прийде посилка від родини, тоді покуштую, а це передача в тюрму (саме та, яку досі згадую, йшла до Юрія Шухевича). Згадалося, як мама купила кульок якихось нікудишніх ірисок, які дісталися потім мені, а в їхні обгортки я втискав і обгортав якісь передані зі США лікувальні брикетики, помічні при важких кардіологічних станах.
Теж пам’ятаю, як ми, їдучи до батькової рідні на Черкащину, робили якийсь автобусний гак, щоб навідати сестру одного з таких усіма забутих політв’язнів. Там удома була страшна бідося. Можна було поїхати на побачення до брата в Мордовію, а в них ні грошей на білет, ні чогось узяти на пригощення не було. Мама з нею списалася й переконала декого із заможніших львів’ян допомогти грошима та продуктами. А коли бажаючих не вистачало, докладала зі своєї невеликої зарплати.
Коли пізніше виник у США Солженіцинський Фонд, підпільними каналами вийшли на маму й вона забезпечувала підтримку цих людей із майже половини України. Там усе було абсолютно таємно. Якісь кошти передавали переважно до Москви й Ленінграду (там була майже вольниця), звідти хтось принагідно підвозив їх до Львова чи Києва, а іноді й самим доводилося їхати отримувати. Пригадую, як ми з мамою за профспілковою путівкою з її роботи побували в Ленінграді. І якоїсь миті відділилися від екскурсії, поїхали в якийсь дальший район, де отримали пакет допомоги для потребуючих. За таку діяльність тоді карали особливо суворо. Напевно, вліпили б не 7, а всі десять років. Тим більше, що шили б не політичну статтю, а яке-небудь «розкрадання», «валютництво» тощо. Кагебешники доволі скоро відстежили й зрозуміли, хто в нас цим займався. Почався справжній терор, звільнення з роботи, цькування, погрози, дикі пасквілі в газетах. Але навіть тоді не було такої падли, як ці наші портнови зі своїми каналізаційними трубами. Визначившись із рішенням – садити, шукали доказів чи свідчень. Їм був потрібний хоч якийсь донощик.
І раптом на мамі система дала збій. Я пізніше взнав, що всі, на кого тиснули в КГБ, відмовилися свідчити проти мами. Навіть був приклад, коли людина вже стала сексотом, доносила для гебістів, але на Олену Антонів покази дати відмовилася, за що дуже навіть постраждала. Її так любили й поважали, що скоїти супроти неї якесь зло не змогли навіть ті, хто вже розмили береги між чорним і білим…
І це було не лише в політиці. Вона просто вміла нести добро. Набагато пізніше, років через десять після її загибелі, я спілкувався з львівськими художниками Сільвестровими. Засиділися за північ, говорили про різні життєві обставини. І тут художник, не знаючи, що я син Олени, почав розказувати, що колись помирав від туберкульозу, його вже, фактично, списали, але раптом про нього взнала одна добра лікарка диспансеру й виходила, витягнула майже з того світу. Згадав мамине прізвище й ім’я… У мене було багато подібних розмов.
А за підтримку й порятунок людей, які опинилися в політичних зонах, про неї потім сказали: «Олена Антонів – мадонна політв’язнів». Я кілька днів назад тут опублікував великий допис про неймовірну людину – Зеновія Красівського. Це другий мамин чоловік. Вона й з ним познайомилася саме через те, що допомагала йому, як ще одному зі сотень жертв режиму. Писала, як і іншим, добрі людяні листи. А склалося так, що це виявилася доля. Зараз уже й так тут дуже багато вийшло тексту, а я про ті дивовижні відносини трохи написав у дописі про Красівського, тому тут хіба згадаю про колосальне вміння сприймати щастя, коли воно таки прийшло, та бути безмежно відданою в любові. Ми якось хрестоматійно зачитали оповіді про жінок декабристів, а вони ж жили поряд з нами в бурхливих 1970-80-их роках. Тоді кидали свої обжиті помешкання, їхали в страшні умови печерного побуту у малопридатних для життя посьолках Сибіру, щоб хоч трохи скрасити життя своїм найріднішим, що тільки но вийшли з тюрем та конц-таборів. Так і моя мама більшість часу, попри пресинг КГБ, невлаштованість, відсутність гідної праці, провела разом із Зеновієм серед боліт Ханти-Мансійського округу. Які все ж епічні люди й величні почуття…
Я зараз застановлююся, що отак поспіхом уже наклацав чимало сторінок, які навряд чи хтось буде готовий прочитати від початку й до кінця. А тем, про які хотілося розповісти не набагато поменшало… Бо чого варта її діяльність у підпільній Гркео-Католицькій Церкві. Про це можна окремий спогад писати. А в нас же був видатний сусід підпільний священик Герман Будзинський (про його трагічне й героїчне життя багато написано). І саме в нашій хаті доволі часто він проводив нелегальні Служби Божі для ширшого кола вірян. А її культурологічна та краєзнавча діяльність… Колосальна любов до подорожей та нових відкриттів і емоцій. Ще інша частина – вміння мирити й переконувати людей. Недавно прочитав чернетки її листів у дуже важку мордовську зону в Явасі, де гебні вдалося стравити між собою політв’язнів. І мама, вичитавши натяки на це в їхніх листах, раз за разом усовіщала, переконувала, заспокоювала. Ну, принаймні, горла один одному не перерізали, як це деколи під впливом тих страшних експериментів над людьми відбувалося…
Ні, усього цього й багато чого іншого зараз тут не напишу. Може колись удасться зібрати матеріали для книги. Бо те величне видання «Благословенні душі, що можуть випромінювати» щодо Олени Антонів виявилося дещо поверховим і спотвореним. Бо, бачте, один з авторів не забажав мати зі мною справи через скороминущі політичні будні… Тож зараз тут завершую письмову частину й спробую весь цей здоровезний текст опублікувати окремим альбомом. А ще пропоную до нього пару сотень із тисяч фотографій моєї мами. Від перших дитячих і до трагічної миті прощання. Вони не є якимись значимими або системно підібраними. Просто мені хочеться, щоб і ви побачили, яка вона прекрасна людина та як сяють натхненням її очі.
Родинні фото з архіву Тараса Чорновола можна подивитися тут:

scroll back to top

Додати коментар

 

Захисний код
Оновити

t me

 

Дійові особи

Ігор ТАБУРЕЦЬ

Про роботу на обороноздатність країни

 

 

Олена МОНОВА

Про те, що війна завжди повертається туди, звідки прийшла

 

Марина ДАНИЛЮК-ЯРМОЛАЄВА

 

 

Про суть «мирних угод» в Стамбулі

 

 
 
Політика
Негайного відкриття реєстру декларацій не буде

06 вересня 2023, 17:32

2023 09 06 radaВчора Верховна Рада ухвалила законопроєкт № 9534, яким відновлюється електронне декларування. Однак негайного відкриття реєстру декларацій не буде. За цю правку народні депутати не проголосували.


Економіка
Вплив фінансової грамотності на розвиток малого бізнесу

26 лютого 2024, 17:36

2024 02 26 gramЩо є головним під час створення власної справи? Правильно, наявність капіталу, а тобто певної кількості коштів для вкладення в майбутній бізнес. Якою б унікальною не була ідея або як би багато дій задля досягнення мети ви не робили б, без інвестицій та грошей не обійтись.


Суспільство
Домінуватиме некомфортна, хмарна з опадами погода

19 березня 2024, 06:15

Похмура погода буде триматися у Смілі не весь день - ввечері небо стане чистим та ясним.


Цікаво
У прямому ефірі можна спостерігати за життям лелек Грицька та Одарки

18 березня 2024, 17:38

2024 03 18 lelekaНа Полтавщині знову запустили цілодобовий стрім з гнізда лелек. У прямому ефірі на YouTube можна спостерігати за життям лелек, яких звуть Грицько й Одарка.


Афіша
У Смілу завітає Горовий, щоб презентувати свої книги

15 березня 2024, 14:30

2024 03 15 zustrПисьменник, режисер, волонтер співак та автор телепроекту «Служба розшуку дітей», Руслан Горовий приїде у Смілу, щоб презентувати свою збірку оповідань.