Політика

Владислав СМІРНОВ

Деталі

Дійові особи

05 травня 2026, 21:32

український підприємець, громадський діяч, публіцист, провідний аналітик ЕАЦ

Про НОВІ ОБЛИЧЧЯ УКРАЇНИ: трудова міграція та стратегія національного виживання

- Україна входить у небезпечну фазу демографічної історії. Давно вже не просто питання зарплат, вакансій чи ринку праці. Назріває питання того, хто житиме на цій землі, хто відтворюватиме культуру, хто говоритиме українською мовою, хто служитиме в армії, хто платитиме податки, хто народжуватиме дітей і хто через покоління називатиме себе Україною.
Формально все виглядає технократично: бізнесу бракує робочих рук, уряду потрібне зростання ВВП, підприємства не можуть знайти працівників, а тому Україна має переглянути підходи до залучення іноземної робочої сили. Але за цією сухою мовою “кадрового дефіциту” стоїть драматичніше питання: чи не починається процес, у якому українців як історичну більшість поступово витіснятимуть із власної країни не танками, а ринком, боргами, мобілізацією, міграцією та управлінською байдужістю?

Що вже підтверджено?
Підтверджено, що в Україні офіційно говорять про величезний дефіцит робочої сили. За словами Мінекономіки, для щорічного зростання ВВП на 7% до 2030 року Україні потрібно близько 4,5 млн додаткових працівників; також зазначалося, що офіційний ринок праці скоротився з 11,5 млн працівників у 2021 році до 9 млн у 2023 році.
Підтверджено й те, що в Офісі президента говорили про перегляд списку країн “міграційного ризику” на тлі потреб бізнесу в іноземній робочій силі. За повідомленням hromadske, це обговорювалося після виступу Кирила Буданова перед CEO Club 9 квітня 2026 року; питання порушував представник бізнесу, який говорив про спроби залучати працівників, зокрема з Бангладеш, Індії, Колумбії та Ефіопії.
Окремо hromadske опублікувало колонку представника бізнесу про те, “чому українському бізнесу потрібні колумбійці, кенійці, ефіопці”, де прямо говориться про перехід від питання “чи потрібні іноземні працівники” до питання “як швидко й системно ми можемо їх залучати”.
Отже, теза про те, що тема імпорту робочої сили вже не маргінальна, а винесена на рівень бізнесу, ОП, МЗС і СБУ, прикро, що виявилася правдива...На першому рівні ця логіка справді виглядає раціональною. Але тільки на першому. Бо якщо копнути глибше, вона відкриває дуже небезпечну формулу: українця мобілізують, українця витісняють з економіки, українця морально таврують як “ухилянта” або “втікача”, а потім його місце спокійно займає імпортована робоча сила.

У чому реальна загроза заміщення?
Слово “заміщення” часто використовують емоційно. Але його можна розглядати не як змову, а як структурний процес. Спершу країна втрачає мільйони людей через війну, еміграцію, низьку народжуваність і передчасну смертність. Потім бізнес каже: “Нам нема кому працювати”. Потім держава каже: “Нам потрібен ВВП”. Потім без глибокого суспільного обговорення відкриваються спрощені канали для імпорту робочої сили. Потім роботодавець обирає не того, хто має права, історичну пам’ять, політичну вимогливість і зв’язок із країною, а того, хто дешевший, тихіший, залежніший від дозволу на проживання й менш схильний ставити політичні питання.
У цьому сенсі загроза не в тому, що “іноземці як люди погані”. Загроза в тому, що українець може стати зайвим у власній економічній системі. Якщо українського чоловіка держава бачить насамперед як мобілізаційний ресурс, українську жінку як податкову одиницю й демографічний обов’язок, молодь як експортний людський капітал для Європи, ветерана як проблему після війни, а трудового мігранта як зручний механізм закриття вакансій, то це вже не нормальна міграційна політика. Це політика втрати національного ядра.

Чому це небезпечно саме для української ідентичності?
Нація — це не лише паспорт. Це мова, пам’ять, могили, родина, школа, військовий досвід, культура, право на політичну вимогу, зв’язок поколінь із територією. Коли історичний народ масово гине, виїжджає, не народжує дітей і втрачає економічну суб’єктність, а натомість держава починає компенсувати нестачу людей зовнішнім імпортом робочої сили, виникає не просто “мультикультурність”. Виникає ризик розриву між територією України та українською тяглістю.
Особливо небезпечним є сценарій, у якому українці виконують найважчу роль — воювати, гинути, платити борги, втрачати домівки, адаптуватися до бідності, — а нові працівники заходять у країну вже після того, як ризики й жертви понесені іншими. Навіть якщо це економічно пояснюють, морально така модель вибухова.
Держава, яка хоче зберегти націю, має починати не з імпорту людей, а з питання: чому українці не можуть або не хочуть залишатися, працювати, народжувати й повертатися? Україні потрібна стратегія збереження української нації!

Із допису у ФБ

• < Попередня
• Наступна >