Дійові особи

Марічка і Богдан Степчуки запросили на весілля 250 гостей

Деталі

Цікаво

31 березня 2019, 15:33

31 жовтня 2004 року під час виборів президента була членом комісії. На годину відпросилася до церкви — у нас було храмове свято, а я співала в церковному хорі. Там серед священиків побачила Богдана. Зустрілися з ним поглядами. Потім наш батюшка сказав татові, щоб запросив цього хлопця до нас на обід. Ми з Богданом сиділи в різних кінцях столу, так і не познайомилися, — розповідає 35-річна Марічка СТЕПЧУК із села Куликів Радехівського району на Львівщині. Минулого місяця відсвяткувала 14-ту річницю шлюбу з чоловіком, священиком Богданом СТЕПЧУКОМ, 36 років.
— Тоді Богдан із батьками жив у сусідньому селищі Лопатин, — продовжує. — Там мешкає моя тітка по батькові. Якось вона зустріла Богданову матір і показала мою фотографію. Я їй сподобалася. Сказала: "Запрошуй Марічку до себе на Новий рік. Ми теж із Богданом прийдемо". Так нас і познайомили. 1 січня він покликав до себе, бо в його матері був день народження. Мене приймали як його наречену. А вже наступного дня ми говорили про заручини. За тиждень Богдан приїхав свататися.
Весілля призначили на 26 лютого. Святкували у кафе.
— Того дня і обвінчалися, — говорить Марічка Степчук. — На весіллі гуляли 250 гостей. Дарували переважно гроші. На них ми накупили побутову техніку. Місяць жили то в його батьків, то у моїх. А потім отця Богдана направили на службу в село Болгарку Роздільнянського району на Одещині. Нам було важко, бо там люди інакше ставляться до релігії і церкви, ніж на заході — на служби ходили мало. Складно було, бо свого житла не мали. На Західній Україні священиків забезпечують службовим помешканням, а тут треба було орендувати. Не мали чим платити, бо зар­плати не отримували. Добре, що батьки допомагали.
На початку 2011-го отця Богдана з сім'єю направили служити до Одеси.
— Серед інших священиків ми були чужинцями, бо всі належали до Московського патріархату. Налаштовували прихожан, щоб не йшли до нас. Мовляв, це "неканонічна і розкольницька церква". Але люди приходили. Поволі ми сформували свою громаду. За два роки чоловіка направили до Сміли. Хотіли повернутися на Львівщину, але там вільних місць не було. На Черкащину чоловік поїхав сам, бо не змогли знайти там квартиру. Винаймав кімнату в однієї бабусі. На околиці міста облаштував під парафію приміщення колишнього магазину. Ми з дітьми в цей час жили у моїх батьків. Одного вечора разом із ними помолилися, щоб Бог допоміг нам із житлом. Наступного ранку сіла обдзвонювати номери, вказані в оголошеннях про продаж квартир. Надіялася, що пустять пожити. За третім разом господар дав згоду. Лише уточнив, чи ми не цигани. Тепер орендуємо квартиру в центрі. Неподалік влада міста виділила 23 "сот­ки" землі під будівництво храму. Тут вже є капличка.
Подружжя виховує синів 13-річного Дениса й Арсена, 11 років, і доньку 6-річну Соломію. Марічка Степчук має юридичну освіту. Працювала в суді міста Радехів секретарем судових засідань.
— Спочатку навчалася у стаціонарі. Коли в суді підвернулася робота, перевелася на заочне відділення, — додає Марічка Степчук. — Працювала до декрету. Як відпустка по догляду за дитиною закінчилася, вирішила звільнитися. Тепер стою на обліку в центрі зайнятості. Співаю на богослужіннях отця Богдана. Жодного разу не пошкодувала, що вийшла заміж за нього. За ці 14 років пережиті труднощі лише зміцнили наш шлюб. Ніколи не скандалимо і не сваримося. У будь-якому питанні доходимо до спільної думки.

Джерело: "Газета по-українськи"

• < Попередня
• Наступна >