Дійові особи

Реабілітація Героїв Холодного Яру відбулася тільки після Революції гідності

Деталі

Цікаво

10 лютого 2023, 18:27

9 лютого – 100-та річниця останнього бою холодноярців у Лук’янівській вʼязниці. Це було повстання полонених отаманів Холодного Яру та інших борців за незалежність України, яких більшовицька влада засудила до розстрілу.
Детальніше про цю трагічну сторінку історії України розповідають в інституті національної памʼяті.

І повіє вогонь новий з Холодного Яру…
У міру більшовицької окупації України, в 1920–1921 роках тут розгортається повстанський рух під командуванням місцевих отаманів –переважно колишніх ветеранів Першої світової війни та учасників Української революції. Повстанці проголошували «повстанські республіки» та захищали місцеве населення від більшовицької влади, яка активно запроваджувала політику виїмки продовольства.
Найвідомішою була Холодноярська республіка, яка існувала на теренах сучасних Черкащини та Кіровоградщини. Вона охоплювала близько 30 сіл та хуторів. Повстанці з Холодного Яру змогли навіть на певний час заволодіти містом Чигирин.
Більшовицька влада придушувала повстанський рух, застосовуючи весь можливий злочинний апарат: масові каральні акції, публічні страти родичів повстанців, захоплення в заручники цілих населених пунктів, жителів яких підозрювали у допомозі рухові спротиву більшовицькій окупації.
Все це, з одного боку, посилювало лють повстанських загонів, а з іншого – в умовах постійної нестачі продовольства та зброї, через терор більшовиків, а також без звʼязку з українським урядом на еміграції – повстанський рух почав занепадати.

Операція «Заповіт»
Розуміючи, що повстанські загони – це головний ворог більшовицького режиму в Україні, чекісти вирішили провести спецоперацію «Заповіт», метою якої була ліквідація відразу всіх отаманів.
Навесні 1922 року Черкащиною шириться чутка, що в Україну прибули два петлюрівських емісари зі штабу в екзилі – полковник Гамалія (Петро Трохименко) та сотник Завірюха (Юхим Терещенко) – обоє були завербовані агентами більшовицької спецслужби ВЧК. Повстанські отамани швидко вийшли на контакт із новоприбулими емісарами, які говорили, що приїхали за розпорядженням Симона Петлюри та Юрія Тютюнника, щоб організувати всеукраїнське повстання, яке буде підтримане зовні.
Все літо 1922 року Гамалія та Завірюха їздили Наддніпрянщиною та Подніпров’ям, налагоджуючи контакти з місцевими отаманами. Чекістські агенти викликали таку довіру в отаманів, що ті ділилися з ними власними здогадками про можливих чекістських сексотів у власних рядах.

Звенигородський полон
У вересні 1922 року Гамалія опублікував відозву, в якій ішлось, що повстання повинно початись 1 жовтня з паралельним наступом Армії УНР із-за кордону. Перед тим, 28 вересня, мав відбутись отаманський з’їзд у Звенигородці. На з’їзд відмовились їхати меншість отаманів, зокрема Іван Черноусов (Чорний Ворон), Іван Лютий-Лютенко (Ґонта), Герасим Нестеренко (Орел), Ялисей Черевик (Лютий). Решта ж отаманів – Денис Гупало, Ларіон Загородній, Мефодій Голик-Залізняк, Тиміш Компанієць, Василь Ткаченко та Олексій Добровольський вирушили до Звенигородки, де потрапили в полон ВЧК.

Останній бій холодноярських отаманів
Холодноярців утримували в Лук’янівській тюрмі – нині СІЗО – в Києві. Їх тримали в камері № 1 тюремного підвідділу – тюрподу, фактично у підвальному приміщенні тюрми. Слідство над отаманами тривало до 2 лютого 1923 року, всіх засудили до страти. Розуміючи, що втрачати їм нічого, ув’язнені камери № 1 тюрподу Лук’янівської тюрми вирішили дати останній бій більшовикам.
9 лютого під час ранкової роздачі окропу їм вдалося захопити бак з окропом, вилити на тюремного наглядача та заволодіти його револьвером. Після цього повстанці потрапили в канцелярію тюрми, забрали 14 рушниць та набої. Відчинили інші камери та закликали виходити тих, хто хоче боротися.
Відразу вирватися за межі вʼязниці повсталим не вдалося, тож вони забарикадувалися в тюрмі та вели прицільний вогонь по вартових. Згодом зробили пожежу в тюрмі – щоб утекти під прикриттям димової завіси. Однак Лук’янівська в’язниця була оточена. Всі 38 повстанців загинули при спробі втечі. Серед учасників останнього бою були не лише холодноярські отамани, а й старшини армії УНР та галицькі сотники Січових стрільців.

Реабілітація майже через сто років
Вперше про реабілітацію учасників повстання в Лук’янівській тюрмі заговорили після відновлення Україною незалежності в 1991 році. Однак у 1994-му начальник відділу Київської обласної прокуратури Ленчевський та заступник прокурора Київської області Калюжний відмовили в реабілітації повстанців.
Відновлення у правах та реабілітація холодноярців відбулися після Революції гідності, у 2016 році рішенням Апеляційного суду Київської області.

• < Попередня
• Наступна >