Юлія ФОМІЧОВА

Деталі

14 лютого 2022, 21:28

журналістка

Про навішування «родинних» ярликів

–Моя подруга привела до театру ляльок свою молодшу доньку. Працівники театру, у якому старші діти моєї подруги років десять тому були постійними відвідувачками, поцікавилися: «Внучку привели?» Вона, сміючись, відповіла: «Доньку!» Її сім’я вже звикла до таких ситуацій: різниця між найстаршою й найменшою дитиною – 16 років.
Але коли подруга написала про цей випадок у соцмережах, там з’явилися обурливі негативні коментарі на адресу працівників театру. Хоча в родині вже до такого звикли й реагують із гумором. Старша донька моєї подруги вже жартує, що напише собі на лобі: «Я – не мама, я – старша сестра». Бо багато незнайомих людей сприймають її як маму для молодшої сестрички. І вона втомлюється пояснювати, що це не так.
Цей випадок спонукав мене пригадати кілька ситуацій. Їх, певно, було більше, але я обрала найяскравіші. Ті, які зачіпають. Аби показати, що безпідставне присвоєння родинних ролей незнайомим людям може бути й несмішним.
…Ми йдемо кататися на яхті компанією. Я, моя подруга, її дорослий син і моїх двійко маленьких дітей. Коли моя дитина йде по палубі, капітан, який уперше нас бачить, радить їй: «Візьми тата за руку», натякаючи на сина моєї подруги. Дитина не зрозуміла, а мене трохи тригернуло, бо ми тільки недавно розлучилися з татом дітей, і я намагалася берегти їх від подібних незручних ситуацій.
…На розвитковому занятті для малюків тренерка каже дворічці: «Сядь біля мами». Жінка, яка прийшла з дівчинкою, тихенько виправляє: «Я не мама. Я няня. У дівчинки немає мами».
…Моя мама за стереотипними мірками – «пізня дитина». Коли маленькою бувала десь зі своїм батьком, сторонні люди називали його її дідусем. Вона бажала мені, аби я не зволікала з народженням дітей, щоб вони не відчували того, що свого часу відчувала вона.
…Моя колежанка не має дітей. Але має багато похресників. На дитячих святах аніматори/ведучі завжди зверталися до неї як до мами. На дитячі свята вона ходити перестала.
Ми так звикли навішувати «родинні» ярлики, що сприймаємо їх як належне. Ніхто з нас не робить це зі зла, швидше «на автоматі». Спитати в дитини, хто це з тобою, певно, довго.
Коли я стала мамою, поставила собі за правило, не означати дітям людей «дядями» і «тьотями», якщо вони не є родичами. Це триває вже більше, ніж шість років. І весь цей час люди дивуються, чому, скажімо, «дай товар касиру/рці», а не тьоті/дяді. Я сама виросла в оточенні, де кожна жінка – це «тьотя», а кожен чоловік – «дядя». І досі вчуся користуватися іншими формами – звертатися просто на ім’я, ім’я й по батькові чи називати людей пані/пан.
Певний час я називала батьків своїх друзів «мама+ім’я» і «тато+ім’я». Зараз розумію, що це теж було не «ок», але я шукала способів уникати «дядь і тьоть». Дітям своїх друзів я кажу, що мене можна називати просто по імені. Не принципово, бо розумію, що їм це може бути некомфортно.
Незрозуміло, звідки пішло, коли всі люди на планеті – одна велика родина. Та це й не має значення. Люди несвідомо порушують особисті кордони незнайомих людей, навіть не задумуючись, які травми й рани наносять. Вигадують людині роль у якійсь гіпотетичній родині, керуючись при цьому своїми стереотипами. Це стало настільки звичним явищем, що ми робимо це, не замислюючись. А ті, кого нібито сплутали з татом/мамою/бабусею чи іншим родичем, теж настільки звикли до цього втручання, що можуть лише посміятися над такими ситуаціями, як над невдалим жартом. Хоча часом сміх — це захисна реакція організму на біль.

Із допису на сайті «Повага»