Наша електронна пошта:
smila.ua@ukr.net
logo
icon-top-follow icon-top-fb

biznes lanch ANI

 

Стрічка новин

es

 

 

710 60 без адреси

 

Цікаво

Нашому земляку – народному артисту України Федору Стригуну виповнилося 80 років

2019 11 02 vitana

 

Вчора, 1 листопада, своє 80-річчя відзначив народний артист України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка Федір Стригун, який народився і виріс у Томашівці Тальнівського району.
Про це повідомляє «Високий замок».
Понад 30 років Федір Стригун на посаді художнього керівника одного з найбільших і найстарших театрів України. За плечима — численні яскраві образи на театральній сцені і в кіно, непересічні постановки не лише в рідному театрі, а й в інших. У Стригуна десятки учнів, які успішно виступають на найбільших театральних майданчиках. Це далеко не повний перелік того, що зробив Федір Стригун для українського театру і українського мистецтва загалом. Отож ця розмова — про дитинство, батьків та єдине велике кохання, Таїсію Литвиненко.
— Федоре Миколайовичу, розкажіть про своє дитинство, про людей, серед яких зростали і які мали на вас чималий вплив.
—«Дощик накрапає, на камені слизько, гей, добре, тому добре, що кохання близько»… З малих літ засинав під ці пісні. У моїй рідній Томашівці біля криниці збиралися дівчата з нашого кутка і так гарно співали! Усе життя моє пов’язане з музикою. Можливо, тому що батько і брат були музикантами, та й родина вся була дуже співоча, і село наше теж було співоче. Зараз мало співають. А тоді… На дні народження сходилася родина і співала, не було такого, щоб їсти-пити. І як затягнуть: «Там, де Ятрань круто в’ється…». І мама моя дуже гарно співала. Співала, коли сиділа біля кужеля і пряла нам на сорочки та на штанята — а нас було в неї п’ятеро, щоправда, одна дитина померла немовлям. Ми носили все домоткане. Тато був капельмейстером. Працював завклубом. Мама була дуже артистична, видно, я більше вдався в її родину Дяченків. А ще пригадую, у нас на печі переховувалися сусідські дівчата, коли молодь забирали на роботу в Німеччину. До нас не заходили, бо в нас були малі діти. Пам’ятаю, як дівчата читали «Кобзар», який у нас «ходив» з рук в руки по всьому селу. Читають «Катерину» і плачуть. Мій брат на печі читав п’єси…
— То ваші перші читки п’єс були на печі?
— Так, бо там тепло було, особливо взимку. Пам’ятаю байки Левка Боровиковського. Ходили до клубу, ставили там вистави. Мій брат Сашко грав Стецька у «Сватанні на Гончарівці». Відтоді, як себе пам’ятаю, для мене життя — свято. А ще пригадую, як хлопців проводжали до війська — як на смерть. Коли тата забрали до війська, мама продала в Умані корову і всі гроші віднесла прокурору, і тата відпустили. Мама потім все життя татові казала: «Я тебе викупила, а то тебе розстріляли б…». Мама дуже тата любила. Був старший за маму на 12 років, вона була в нього друга жінка. Тато був дуже інтелігентним чоловіком, а мама була неграмотна, вчилася у лікнепі. Мій батько у 20-х роках минулого століття був на похороні Леонтовича зі своїм оркестром. Я ходив до першого класу і вже тоді знав, хто такий Грищенко, який вбив Леонтовича… А в школу ми ходили як на свято. Я закінчував перший клас, а літер не знав. Увесь «Кобзар» знав напам’ять — сестра читала, а я на слух сприймав. Але найбільший вплив на мене мав клуб. Я не пропускав жодного зібрання чи святкування.
— Виступали на тих святах?
— У 13 років зі сцени клубу прочитав «Утоплену» — всі в залі плакали. Я читав її три рази поспіль, і всі знову плакали. Тоді я відчув оцей кайф впливу на людей, зрозумів, як їм хочеться доброго слова. Потім ставили виставу «Дай серцю волю, заведе в неволю», мене взяли в цю виставу — на роль хлопця, який грав на скрипці. Це була моя перша вистава. Був у нас свій гурток в клубі. Я ставив вистави, писав п’єси. Хор організував.
— Після закінчення школи поїхали поступати до вишу?
— Поїхав до Києва, в театральний інститут. Але не знав, що треба готуватися — вивчити монолог, байку… Я був тоді невисокого зросту. На мене подивилися і сказали: «Дитино, іди підрости». Розплакався на вулиці й зрозумів, що треба повертатися додому. Повернувся і почав шукати професію. Пішов їздовим до колгоспу, працював поштарем, а потім мені запропонували стати завклубом. Мені ще й 16 років не було. Послали на курси завклубів у Черкаси. Там потрапив у Черкаський драматичний театр і передивився за десять днів вісім вистав — щовечора ходив. Приїхав в село. Поставив «Пошилися в дурні», «Ой не ходи, Грицю». Усі негативні ролі грав я, бо ніхто не хотів. У травні знову поїхав до Києва. Мав три монологи, гумореску, байку. Купив собі костюм, а не в латаних штанях був, як торік. Перед дверима в інститут загадав: якщо двері відкриваються всередину, я поступлю, якщо назовні — навіть заходити не буду. Пробую двері — а вони всередину відкриваються. Там, у театральному інституті, я вперше побачив «вживу» Таїсію Литвиненко. Поклала мені руку на плече і сказала: «Не переживай, хлопчику, ти поступиш». А вона тоді вже була зіркою кіно, закінчувала інститут, працювала в Театрі імені Івана Франка. І я поступив.
— Знаю, що вперше побачили Таїсію Йосипівну на екрані в ролі Галі…
— Так. У клубі показували фільм «Назар Стодоля», де Тася грала Галю. Після фільму я сказав: «Ця артистка буде моєю жінкою!». Усі хлопці розсміялися. Я тоді навчався у 9-му класі. Ми були вражені фільмом, бо він йшов українською мовою. Усі ми були закохані в Галю. І уявіть собі: в інституті я бачу, що до мене іде Таїсія Литвиненко і усміхається. Коли вона поклала мені руку на плече, я думав, що впаду…
— Як сталося, що свою обіцянку одружитися з Таїсією Литвиненко дотримали?
— Коли я її побачив в коридорі інституту, вона мені ще більше сподобалася. Я вчився уже два роки, як довідався, що вона вийшла заміж. У мене теж була дівчина. І раптом… Граємо дипломну виставу «Назар Стодоля» і тут у залі почали шепотіти: «Литвиненко приїхала!». А вона вже працювала у Запорізькому театрі. Після вистави я розгримовуюся в гримерці. Заходить Таїсія і каже до мене: «То це той хлопчина, який так хвилювався?». А моя дівчина була поруч і каже: «А вам що?». Тася каже: «Нічого. Я граю Галю. У нас нема Назара. Приїжджайте в Запоріжжя до нас працювати і будете грати Назара». Через тиждень я отримав запрошення працювати в Запорізькому театрі ім. Щорса. І я поїхав. Через кілька років я забрав Тасю від її чоловіка. Відтоді, з 1964 року, ми разом. Я жив у театрі. За перший рік зіграв десять ролей. Мене дуже любили в Запоріжжі.
— Із 1965 року ви у Львові. Чому переїхали із Запоріжжя, де вас любили?
— У Львові я був ще 1961 року, мені тут дуже сподобалося. Коли нам з Таїсією Литвиненко сказали, що звільнять з театру, я понаписував листи всім своїм однокурсникам, але ніхто не запрошував. Тася каже: «Напишу я листа у Львів». Вона знімалася з багатьма заньківчанами. Через кілька днів прийшла відповідь від Козачковського, з номером телефону директора. Я подзвонив. Нас запросили. У травні ми приїхали до Львова і залишилися тут. Відразу нас задіяли у репертуарі. Володимир Данченко ставив виставу «Вій, вітерець!», в якій ми вже мали ролі.
— Розкажіть про ваші ролі в кіно. Який фільм був перший? Знаю, що ви дружили з Іваном Миколайчуком…
— Коли я вчився на третьому курсі, мене запросив на проби Сергій Параджанов. Він знімав «Українську рапсодію». Якби мене тоді затвердили, то я залишився б у Києві, і на мене чекала би доля Івана Миколайчука. З Іваном познайомилися пізніше, на гастролях в Яремчі. Знімалися там в епізодах. А перший фільм, де ми знялися разом з Миколайчуком, був «Пропала грамота». Так почалося моє кіно.
— З вашої фільмографії яка роль вам найближча за духом?
— У фільмі «Пропала грамота». А ще роль у фільмі «Звуки пам’яті», де я грав Лисенка. Цей фільм мав знімати Миколайчук, але йому не дали. Знімав Левчук. Кіно — це лотерея.
— А театр?
— Театр — це праця. Кожен день тренаж. Як казав один старий актор: «Не важливо, що ти граєш, важливо, що ти кожний вечір на сцені». І я дотримувався цього закону. Коли ти не зайнятий, це страшно. От як Іван Миколайчук. Йому просто не давали ні знімати, ні зніматися. Ходити постійно «вагітним» — це людину вбиває. От я зараз без роботи. Якщо ще півроку роботи не буде, то можна вже й не починати.
— Як це — понад тридцять років очолювати один з найбільших театрів України?
— Ніколи не думав, що я чимось керую. Ніколи не відчував себе владикою, не відчував, що у мене в руках є влада. Я й зараз не хочу чути цього слова. Ціную людей за працею, за віддачкю. Мірою в театрі є одна річ — талант. Пропонували мені бути міністром культури, але я не погодився. Мій тато мені колись сказав: «Будь подалі від влади». Я не хочу бути у владі. Я за театр-сповідь, театр-сім'ю, театр гумору, театр сльози. У театрі я найбільше люблю акторів.

scroll back to top

Додати коментар

 

Захисний код
Оновити

che1

 

kosmetolog

 

Дійові особи

Денис ІВЛЄВ

Ivlev

 

Сила Всеукраїнського об’єднання «ЧЕРКАЩАНИ» - в команді однодумців

Софія ГНІДАЯ

Gnidaya

 

Про те, чому я йду на вибори від ВО «ЧЕРКАЩАНИ»

 

Ірина Хроменко

Khromenko

 

 

Про коронавірус

 

 

AZK MIG

Авторизуватися через соціальні мережі:

 
Політика
Депутатська більшість передала міському голові важливе Звернення

02 вересня 2020, 10:32

2020 09 03 ZV1

Сьогодні знову скликають сесію міської ради, яка має відбутися о 16.00.


Економіка
Білозірська сільська рада проводить аукціон з оренди землі

09 вересня 2020, 12:04

 

Білозірська сільська рада як організатор земельних торгів оголошує про проведення аукціону з продажу права оренди земельної ділянки


Суспільство
Смілянська ТВК оприлюднила списки кандидатів у депутати

29 вересня 2020, 17:32

2020 09 29 miscevi

Станом на сьогодні смілянська міська територіальна виборча комісія (ТВК) оприлюднила списки кандидатів 14 партій


Цікаво
Декілька простих порад доброму господарю

29 вересня 2020, 18:35

2020 09 28 dereva

Скоро розпочнеться збір врожаю зимових сортів яблук та груш.


Афіша
1 жовтня у Смілі відзначатимуть День вчителя

29 вересня 2020, 09:57

2020 09 28 vcutel

1 жовтня о 14.30 у Міському будинку культури відбудеться святковий концерт до Дня працівників освіти.