Економіка

На фото не 1941 рік, це березень 2022-го

Деталі

Цікаво

02 грудня 2022, 17:38

Я хочу це пам'ятати і залишити це фото тут... Це не 1941 рік, це березень 2022 –го, Харків. Кольорове фото я зробила чорно-білим. Це фото можна назвати «Лютий, березень 2022 року, вокзали України».
У такому поїзді після кількох діб, проведених на Київському вокзалі, поїхала моя колега з дочкою та маленькою онукою.
Так усе було з її слів, як у цьому тексті...
… Евакуаційні потяги з Києва відходили забиті, напружені та тихі.
Розгублені, перелякані діти, знервовані тварини, стомлені та виснажені люди. Комусь щастить сісти, решта просто падає на підлогу в проходах і тамбурі. Речей мінімум, але вони займають весь той простір, що ще залишався.
Поїзд від'їжджає від вокзалу і практично відразу в салоні гасне світло. З боку дверей пошепки передають вказівки: жодних телефонів, яскравого світла, включеного інтернету або, боронь Господи, геолокації. Усі слухняно гасять екрани. Темно. Тихо. Поїзд акуратно крадеться між таких же темних полів та сіл. Десь завмирає, десь робить різкий ривок.
Діти починають вередувати - мультики, в туалет, цукерку, походити... Походити ніде, в туалет треба пробиратися хіба що повітрям. Але всі все розуміють, підбирають ноги, намагаються пропускати. Батьки з усіх сил якось заспокоюють малюків, але як тільки один кінець вагона стихне - прокидається другий.
Минає година, друга. За нормальним графіком уже мали б під'їжджати до Вінниці. Кажуть, що у Вінниці будемо не раніше, ніж за дві години, і, можливо, зупинки не буде. Хтось намагається обуритися, але їх швидко зашикують. Діти засинають. Стає спекотно і не вистачає повітря. Нудно. Страшно. Хочеться пити, але пам'ятаємо, що в туалет не набігаєшся.
Попереду з'являються вогні Вінниці. Потяг пролітає безупинно. Наступна потенційна зупинка – Хмельницький. Коли прибуття – невідомо.
Повзуть години. Діти прокидаються і все починається по колу. Попереду знову вогні. Поїзд сповільнюється, в салоні вмикають світло. Усі жмуряться, дістають телефони, перевіряють обстановку.
Прибуваємо на вокзал. У салоні оголошення, що стоянка 5 хвилин. Частина людей починає хаотично хапати речі, дітей, котів та пробиватися до виходу. Вискакують на перон, але особливо вільніше не стало.
Раптом у тамбур з розбігу закидають величезну картату базарну сумку, за нею ще дві, а потім ще одну затягують дві жінки. Люди починають трохи бухтіти, мовляв, куди ще, тут і так розвернутися ніде, а ви ще й з торбами. Їм хтось відповідає, що може там тварина, що ви тут оце починаєте...
Жінки уваги не звертають. Скупими, видно вже вигостреними рухами, швидко відкривають сумки і починають давати в руки тих, хто ближче, якісь пакети.
- Швидко, передавай далі, 3 хвилини залишилося!
Люди слухняно передають далі. Одна сумка спорожніла, за нею ще дві. Люди по салону прокидаються і намагаються зрозуміти, що їм тут пхають у руки.
Одна з жінок голосно кричить у салон:
– Діти малі є?
– Є!
– Скільки?
– Десь 20.
Відкриває останню сумку, витрушує з неї пакети.
– Передайте мамам!
І по салону як хвилею: "передайте мамам, передайте мамам...".
Потяг сіпається. Одна з жінок швидко хапає порожні сумки, друга – висипає решту пакетів прямо на підлогу, і обидві вистрибують на перон.
- Люда, вода!
У тамбур із розмаху закидають блок води, за ним ще один. Потяг рушив...
Люди, як за командою, починають відкривати пакети, що там їм сунули до рук. У кожному кульочку: три вівсяні печеньки, бутербродик з сиром, бутербродик з маслом та ковбасою, яблуко, дві шоколадні цукерки, кілька "рачків". У пакетах, що передавали мамам – пара памперсів та три пачки дитячого харчування...
Знову гасне світло. У салоні тихо, але шарудять обгортки від цукерок, хтось просить передати воду. Говорять, що далі Тернопіль, але зупинки може й не бути.
Темний поїзд крадеться між темних полів і сіл...

Анастасія Харидчук

Із допису у ФБ

• < Попередня
• Наступна >