Олена ЛЮБЧЕНКО

Деталі

Дійові особи

кандидат психологічних наук, медіапсихолог

Про те, що війна не змінює людей

Не варто плекати ілюзії, що всі раптом подорослішали.
Дві думки мене останніми днями турбують.
Перша: війна нас усіх застала з різним психологічним багажем.
Зараз ми часто опиняємося перед фактом, що можемо спертися тільки на те, що в нас усередині:
— на ті психологічні звички, які стали частиною нашої особистості;
— на нашу життєву філософію;
— наші цінності;
— наші напрацьовані вміння цінувати, дякувати та бути пов’язаними з іншими;
— нашу усвідомленість, стійкість, оптимізм;
Іншими словами, на нашу особистісну зрілість.
Від цього рівня зрілості зараз залежить правильність наших вчинків і рішень, стан здоров’я (і наше, і наших коханих), наше самовідчуття, ступінь упевненості в житті. У яких би жахливих обставинах ми не опинилися, скрізь перебувають як ті, хто дає опору та підтримку, так і ті, хто скаржиться, звинувачує, вимагає та висуває претензії іншим і собі. Все це — залежно від зрілості та «психологічної валізки», з якою ми опинилися 24.02 о 5:00.
Друга думка: горе, жах і війна, що переживаються, не змінюють людей. Щось підсвічують — точно. Виявляють. Прояснюють. Дають страшний досвід. Травмують. Роблять щось зрозумілішим. Але не міняють.
Тому що, як у всі часи, так і зараз людей змінюють:
— рішення та вчинки;
— внутрішня душевна робота: усвідомлення, рефлексія, переоцінка цінностей, навчання, здобуття науки;
— все, що пов’язане з «душа має працювати». Не всі на це зараз мають сили. І дуже не у багатьох на це є бажання.
Те, що людина ховалася у льоху від бомб, часто дає жахливий досвід страху, завдає травми та калічить психіку. Але не обов’язково робить людину кращою.
Багато моїх клієнтів і друзів зіткнулися з розчаруванням із цього приводу.
«Олено, чому наші брати на заході України гилять ціни за все, а поляки готові ділитися останнім? Адже у нас у всіх горе».
«Чому хтось вважає себе в праві засуджувати тих, хто виїхав з Києва чи Харкова ? Що вони знають?»
«Чому не порадіти, що ми зараз у безпеці ? Їм буде краще, якщо ми теж страждатимемо?»
«Адже солдати за те й воюють, щоб ми нормально жили ? Звідки заздрість?»
«Як можна думати про рейтинги та хайп, коли навколо таке горе?»
«Чому українці вихлюпують злість на українців ? Це Путін розпочав війну, його треба ненавидіти…»
І такого багато.
Що сказати. У людях нічого насправді не змінилося. Вибачте, хотілося б сказати, що ми всі пройшли крізь горнило і стали красенями, але це не так.
Хто ображався — і далі ображається та скиглить, що всі йому щось винні.
Хтось заздрив і не міг заспокоїтися, що комусь добре — продовжує.
Хтось гризся за владу, гріб усе під себе, займався популізмом — продовжує і зараз. Так, жахливо. Але це факт.
А хто не вмів упоратися з емоціями і виливав свої страх, агресивність і жах на близьких, той ще й піднатиснув від стресу та страху.
Тому не варто плекати ілюзії, що всі раптом подорослішали, помудріли і стали зрілими. Як було повно інфантилів, так і лишилося.
Виходить, важливими, як і раніше, залишаються три речі:
1. Що роблю я
Старе добре «зайнятися собою», своїм життям, своїм вибором, своїм внеском і корисністю, а не розповідати, що, кому, коли і як треба було робити.
Ми всі майстри порад і знавці чужих доль. Але нічого не змінилося: не просять — не ліземо в чуже життя. Не треба відволікатися на те, що нас не стосується. А ось на що ми витрачаємо свій час життя, ресурси, фінанси та сили — це вже наша відповідальність.
2. Люди
Навколо багато людей, які виявляють дивовижну красу і надихають бути кращими. Фокус на них. А не на тому, хто що нам не дав, не зробив, або як по-жлобськи вчинив у такий тяжкий час.
3. Перемога
Новий вимір життя, який має стати відповідальністю кожного з нас. Не чекати по-дитячому, що прийде добрий дядечко, врятує, відвоює, налагодить, дасть. Дорослішати. А значить, кожному робити свій внесок, роблячи те, що вмієш найкраще.
А ще останнім часом я займаюся «відпущенням гріхів» тим, хто виїхали з Києва. Я вже не знаю, хто тільки мені не написав і не зателефонував винним голосом: Ми виїхали.
Тому скажу одразу всім: я вас дуже люблю і дуже співчуваю. Немає нічого сумнішого, ніж залишити улюблений дім, і разом з дітьми та куцими рюкзачками вирушити світ за очі, ночувати з сотнями чужих людей, жити в чужих будинках, їсти чужу їжу. Поневірятися і сумувати за запахом рідної подушки.
Я знаю, що здебільшого від'їзд — це крайній захід. Це означає, що вже не залишилося жодних сил, жодних можливостей, почуттів, аргументів, нічого.
Це означає що «просто поспати і не схоплюватися від кожного звуку», «нарешті перестати трястися всередині», «відтанути і поїсти вперше за тиждень», «вийти на світло і вдихнути повітря», «почути сміх дитини вперше з початку війни» тощо, виявилося важливішим, ніж бути вдома. І це правильно. Взагалі нікому непотрібний героїзм — сидіти в обложеному місті, вболівати, трястись за близьких і розвалюватися на частини. Моє серце радіє за кожного, кому зараз стало бодай трохи спокійніше.

• < Попередня
• Наступна >