Лауреатом літературної премії стала наша землячка Валентина Коваленко

Деталі

Суспільство

За збірку поезій «Приворот-зілля» літературною премією імені Михайла Масла нагороджено уродженку села Самгородок– поетесу Валентину Коваленко.
Ця премія присуджується за високохудожні твори про українське село, її людину та природу, про працю на землі Драбівською районною радою та держадміністрацією за підтримки Черкаської обласної письменницької організації.
Пані Валентина — кандидат педагогічних наук, депутат обласної ради, вона була викладачкою Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького, свого часу очолювала обласну організацію Спілки письменників, а донедавна була ще й головою обласної ради.
Дитинство та юність пані Валентини пройшли у селі Самгородок. Село вона називає своєю духовною основою і переконана, що саме воно живить її душу, звідти черпає свою емоційну, життєву і художню енергію. І коли потрапляє до мами у рідне село, то старається побувати й на господі рідної баби Ганни та діда Федя. Походити біля їхньої старої хати, адже там народилася, там проходило дитинство, там слухала бабусині казки, там корову пасла.
–Як зараз бачу бабчину піч. Крізь сон чую, як у печі сичить вогонь, а баба тихо воркоче кочергами, акуратно переставляючи казан із галушками. А потім дід Федь лагідно гукає нас із сестрою: «Коцюпаночки, вставайте, будемо їсти!» — усміхається пані Валентина, поринаючи у спогади про своє дитинство.
Каже, любила бабине горище, де був ткацький верстат, видовбане з дерева корито, скриня, дана бабусі у придане. Із Самгородка її коріння. І вона цим дорожить та прагне, аби не розірвалася ниточка, яка поєднує її із землею, з якої пішла у світ. Тому в теперішній своїй оселі й зберігає родинні обереги — сторічний псалтир прадіда, картину з портретом другого прадіда, який шістнадцять років відбув у засланні, старий різьблений сервант, який зробив її хрещений Федун, а ще ту саму бабину скриню.
–Скриню бабі дали у придане, коли у 1933 році заміж виходила. Від голоду вона була пухла і дід Федь привів її у свою сім’ю, врятувавши від смерті, — пояснює пані Валентина. Правда, зазначає, двоюрідні брати прилаштували ту скриню під дерть, тож випросила її у них, а її донька Люда пофарбувала та розмалювала скриню калиною і квітами.
–Я взялася вивчати свій родовід і дійшла до шостого коліна. Кажуть, якщо людина до сьомого коління знає свій родовід, вона стає сильнішою, – говорить Валентина Коваленко.

СПОГАДИ ПРО ПЕРШУ ПОЕЗІЮ
Член Національної спілки письменників, лауреат Всеукраїнської літературної премії «Благовіст» та обласної літературної премії «Берег надії» імені Василя Симоненка Валентина Коваленко видала 15 художніх та наукових книг. Свій перший вірш вона написала першокласницею на печі:

— Виглянуло сонце, усе облило,
із мого віконця видно все село.
Біля мого двору — жоржини цвітуть,
червонії маки в школі в нас ростуть.
Берегти природу — це тобі не жарт,
риби, птиці, звірі — все це зоопарк.

«Злізла з печі на лежанку та й кажу: «Тату й мамо, я вірш написала!». Батько аж ложку поклав: «Ану ж прочитай!» — з усмішкою пригадує пані Валентина. Вже потім, каже, коли пройшли роки і вийшла її перша збірка, вона написала вірш про перший вірш:

— А спочатку таки була піч,
Із рябою рядниною-крижмою,
Із рябим облизаним коменом,
З гарбузовим насінням сушеним у куточку під сажотрускою.
Вилузався він рябою римою, виколихався у павутиннячку під сволоком,
Нагойдався на закарлючках кісок музи,
Та на лежанку з печі скоріш.
Вірш! Батькові снігом на голову.
Матері сміхом на клопоти: «Ти?».
І морщилася хата ряднами, під батьковим кирзовим чоботом, під засмальцьованою куфайкою:
«Невже ж то на її стезі є поезія?».

Людмила ВАНІНА

На знімку: наша землячка Валентина Коваленко.
Фото автора.

• < Попередня
• Наступна >