|
Наша електронна пошта:
smila.ua@ukr.net |
Стрічка новин14 травня 2026, 15:27 |
АфішаВідома смілянська поетеса презентує нову збірку
14 серпня о 13-00 у центральній міській бібліотеці ім.О.Журливої відбудеться презентація вже десятої поетичної збірки Тетяни Шугар-Благодарної "Ключі від сонця".
Більше дізнатись про поетесу можна з її власної розповіді: "1964 рік 13-те серпня, 00 год. 00 хвилин! Народилася! Так буває. Казала мама, що кричала так мелодійно, ніби оспівувала свою появу на цю грішну землю. «Буде співачкою", - казали санітарки та медсестри. (Справді, мала гарний голос. Де дівся? Навіть у Закарпатський народний хор запрошували.) Росла собі дівчинка, яку назвали Тетянкою. Росла у простій сільській родині з прабабусею Уляною, бабусею Лушою, братиком Сергійком, старшим на два роки та з мамою Марійкою. Тато завіявся у світ ще коли дівчинка була маленькою. Мама тяжко працювала на цегельному заводі, адже сподіватися було ні на кого. Бабуся отримувала жалюгідну пенсію - 3 карбованці! Допомоги на дітей від держави тоді ще не було. Але маленькій Тетянці не було до цього ніяких справ. Росла веселою та щирою та все ж щось носила в своїй маленькій душі таке, що незрозумілим було для дорослих. Якась не така була, як усі. Десь глибоко у ній засіялася якась таїна. Любила самотність. Було залізе в кущі смородини, що саме ген там в кінці городу під копанкою і просидить там чи не пів дня, доки бабуся не витягне хоч щось поїсти. Говорити почала рано, у вісім місяців, а зуби з’явилися у півтора місяці. - Буде незвичайною, - казала фельдшер медпункту тьотя Віра. - Страшною буде її доля, - мудрували сусідки. – Не є то добрим знаком. Та як би там не було, дитина у чотири з половиною роки вже читала. У дитячому садку була за няню та виховательок. Посадить дітей навколо себе і читає. Навчилася читати від старшого братика Сергійка, який готувався до першого класу. Минав час. І ось 1971 рік. «Перший клас. Не пам’ятаю себе у молодших класах. Навчалася так собі. Точні науки не давалися. Та не дуже я і старалася щодо них, не люблю цифри. Ось інша справа вірші, оповідання, читання та декламування. Одним словом – гуманітарій! Рими вигадувала на ходу. Говорила ними. Та якби ж хтось тоді (в 5 класі) звернув увагу на те, що дівчинка римує… Не до того було мамі та і вчителям теж. Коли вперше закохалася ( 14 років), почала писати про красиве, але нерозділене кохання. Вірші не показувала нікому. Складала у шухляду. Пролетіло 10 шкільних років. 1981 рік – випускний. Куди далі? Дуже мріяла стати ветеринаром, бо дуже любила тварин, хворобливо. Тепер це вже хронічний діагноз. Не склалося. Мамі було важко тягти моє навчання в інституті. Тож пішла я навчатися зовсім не на ветлікаря, а опановувала професію фрезерувальника в училищі № 5 при Смілянському радіоприладному заводі. Ха-ха-ха! Не розумілася на цьому зовсім, бо це - креслення та цифри, з якими я так і не подружилася. Але там була найвища стипендія! Так хотілося допомогти мамі, яка тоді працювала листоношею (40 років на пошті!). Навчаючись в училищі, познайомилася з нашим місцевим поетом-шістдесятником , інтелектуалом, інтелігентом – Василем Івановичем П’ятун-Дібровою. Він і став першим читачем моїх римувань. Читачем та експертом. Обнадійливо усміхнувшись після прочитаного, Василь Іванович промовив: «Будуть з тебе люди, працювати з тобою потрібно». Та працювати не вдавалося, бо згодом я вийшла заміж та у 19 років переїхала до далекого казкового міста Ужгород (20 років там прожила). Нове життя, друзі, турботи… Писалося рідше, хоча періодично друкувалася в місцевій газеті «Закарпатська правда». Працювала на заводі «Електродвигун» спочатку просто обмотувальницею елементів електромашин, потім дослужилася до змінного майстра. Вірші писала все в ту ж шухляду. Збереглося їх мало. Склалася доля так, що змушена була повернутись до рідного села Костянтинівка. Сумувала за друзями, за запахом Ужгороду. Це місто залишило в моїй душі найсвітліші спогади та емоції. І ось не знаю, чи рідна мала Батьківщина вплинула, чи вже не було місця римам у моїй душі і їм потрібно було вихлюпнутися, бо я почала писати так, що не встигала водити ручною по листках зошита. Писала скрізь – і в автобусі, і на роботі, і вдома… Писала російською. Перша збірка, яка вийшла друком у 50 примірників, друкувалася в далекому Приморському краї. Там живе моя подруга. Вона і допомогла мені видати книгу. Друкувалися вірші й у Приморській пресі, але… вони були російською! Як я перелаштувалась на українську – не пам’ятаю. Але у 2013 році я таки спромоглася надрукувати першу україномовну збірку «Щоб залишитись вітром на землі». До слова, приїхавши у рідну Костянтинівку з далекого Закарпаття, я знову зустрілася з Іваном П’ятун-Дібровою. Він переніс хворобу, ходив з ціпком, але все такий же веселий, усміхнений і жартівливий. Домовилися про зустріч та в переддень я прочитала в місцевій газеті про смерть Василя Івановича. Плакала… Але час ішов. Я стала членом поетичного клубу «Натхнення». Мої вірші друкувалися в різноманітних літературних альманахах України, у загальних збірках письменників, зокрема в літературному альманасі НСПУ (Черкащина) «Холодний Яр». Я неодноразово здобувала перемогу в різноманітних інтернет-конкурсах… І ось довгоочікувана презентація першої збірки. У цьому ж таки 2013 році виходить у світ моя друга книга «Друге дихання». І пішло… 2014 рік – «Рядки щасливого безсоння», 2015 рік – «Я родом із думних туманів», «Я прагну бути», виступи на місцевому радіо, на різноманітних заходах міста Сміли та Черкас, зйомки на обласному телебаченні, робота з дітьми - керівництво літературною студією "Калиновий сонет". 2016 рік –збірка «Знову злетілися зорі», 2018 рік – «Чебрецева елегія». І у 2019 році – «Каліграфія душі». Що далі? Поки що пишу знову в шухляду. Готую документи для вступу до Національної спілки письменників України» .
Тетяна Вікторівна Шугар-Благодарна
|
Дійові особи
Останні коментарі
|
|||||
|
|||||||