«Я не старію»: історія херсонця, який розвиває туризм на Черкащині

Деталі

Цікаво

28 серпня 2026, 17:27

Переселенець із Херсона — Дмитро Сивак — разом із вихованцями перетворив занедбану ділянку у Шполі на туристичний табір. Там, де колись було звалище, тепер діти вчаться лазити по мотузках, готують кашу на вогнищі й живуть без телефонів. Тут відпочивають діти військовослужбовців та внутрішньо переміщених родин.
Дмитро Сивак розповів Суспільному, що для них це не сезонний відпочинок: після табору діти ходять у походи, печери, водні сплави в Карпатах, а згодом багато хто повертається як інструктори.

Зранку — не зарядка, а орієнтування в лісі. Потім сніданок, скеледром, мотузкові переправи й життя в наметах. Цей табір Дмитро Сивак організував разом із дітьми. З його слів, коли вперше прийшли, там був справжній смітник:

«Ми прибрали з дітьми — було десь пів тонни сміття. Я кажу про чітку вагу, бо ми зважили кожен мішок зі сміттям. На Новий рік ми сюди приїжджаємо вже другий рік поспіль — новорічну ніч таку собі проводимо не за столом, а біля вогнища».

Столи, їдальню, місця для палаток — все це майстрували теж разом.

«Нам потрібна господарська палатка — вона в нас потім збереться. Є в нас їдальня — тут ми столи з дітьми робили. Є дошка пошани, де всі результати у нас записуються, і хто що у нас досягнув».

Дмитро займається дитячим туризмом понад двадцять років. Починав ще студентом у Херсоні — організовував походи, сплави й гірські табори.

«Я сам з Херсона, вчився на третьому курсі універа і за забором мого факультету вже була станція юних туристів, тоді так називалася. І я вже на третьому курсі там працював керівником гуртків. Тобто я, будучи ще не дипломованим до кінця викладачем, вже працював з дітьми».

Після повномасштабного вторгнення, а згодом підриву Каховської ГЕС, повернутися додому їхня родина вже не могла. Тому оселитися і продовжити справу життя довелося на Черкащині. Одноденна велопрогулянка з дітьми поклала цьому початок, розповів він. Згодом облаштував зал скелелазіння у одній із місцевих шкіл та виграв грант на розвиток туристичного табору.

«На грантові кошти ми провели табір. І ми зробили скеледром. Ця тема далі розширюється, розвивається».

Як у таборах на рідній Херсонщині, так і тут діє єдина філософія виховання — діти мають бути самостійними, зазначив Дмитро:

«Ми не маємо витирати їм соплі, а маємо навчити їх самостійності. І саме це вирішують ці табори. Не тільки наш, а взагалі будь-яке таборування. Цікаво, що до нас приїжджають діти з Херсонщини. Дуже багато їх. Вони зараз хто де: хто в Києві, хто в Миколаєві, хто в Львівській області, хто взагалі за кордоном. І діти приїжджають сюди з Польщі, щоб бути в таборі. Таке теж у нас є. Тобто це така велика-велика сім'я».

За десятиліття Дмитро побачив, як його вихованці дорослішали, створювали родини, а потім привозили до табору вже власних дітей:

«Тобто я бачив, як створювалися пари в походах. Знаєте, як казав мій тренер: "Альпінізм — школа мужества, а туризм — замужество". Я був свідком того, як ці пари утворювалися, як вони одружувалися, як дітки народжувалися. Потім дітки росли. Потім ці дітки виростали і приїжджали в табір. Це велика-велика сім'я».

Осінні печери, зимова лижна школа, весняні походи, скелі Буцького каньйону й водні сплави — рік для дітей розписаний майже без пауз, прокоментував чоловік:

«Я ще, крім того всього, координатор «Діти і Печери» Комісії Української спелеологічної Асоціації.У нас спільна двіжуха велика. Осінні канікули — печери. Зимою в Карпатах лижна школа. От ми на лижах катаємося. Весною знову печери, а потім походи. Нам нема коли. Скелі, Буцький каньйон поруч з нами — у нас постійно якісь двіжі. У нас дуже короткий рік, насправді».

Дмитро зазначив, займаючись дітьми, не відчуває віку. Бо найбільше щастя для нього — бачити, як справа, яку він почав у Херсоні, живе тепер на Черкащині:

«Займаючись дітьми, ти не старієш. Напевно, так, я не старію. Іноді бувають питання: Скільки тобі років? А я запитую, який зараз рік? І починаю вираховувати».