Порцелянове диво на Вознесенському узвозі

Деталі

Цікаво

05 серпня 2026, 17:46

Минулої суботи нам раптом захотілося побачити щось красиве. Без особливого плану почали шукати, куди піти в Києві. У Facebook випадково натрапили на запрошення до Музею порцелянових фігур. Майже одразу я туди зателефонувала. Привітний голос запропонував зручний час екскурсії. І вже за три години ми переступали поріг музею.
Було дивне, майже дитяче відчуття очікування дива. І воно справдилося!
Хочу розповісти вам про Музей порцелянових фігур на Вознесенському узвозі. За цим музеєм стоїть одна людина і її багаторічна мрія. Майже тридцять років Олександр Швець збирав порцелянові фігурки, щоб одного дня відкрити місце, де краса буде доступною кожному.
Я вийшла звідти під таким сильним враженням, що хотіла написати про музей того ж вечора. Але потім був один ракетний обстріл. Потім другий... Повернулася звична круговерть: робота, новини, щоденні клопоти. І цей чудовий день ніби відклався у пам'яті до кращого часу. І слова кудись зникли... Та сьогодні мені здається, що саме про такі місця потрібно говорити. Бо війна дуже втомлює душу. А душі потрібні музика, книги, картини, квіти, любов... усе те, що нагадує, заради чого ми живемо. Саме тому про такі місця треба писати. Бо сьогодні нам як ніколи потрібні добро, світло й натхнення.

Колекція збиралася майже тридцять років. Кожен експонат потрапив сюди тому, що колись зачарував свого майбутнього господаря. І це відчувається. Тут немає випадкових речей чи бажання просто вразити кількістю. Кожна порцелянова фігурка ніби знайшла тут свій дім. Уже під час екскурсії нам розповіли, як ця мрія стала реальністю. Відкрити музей планували навесні 2022 року. Війна змінила плани... Але мрія все одно перемогла, і восени 2023 року музей відкрив свої двері.

Перед екскурсією нам показали коротке відео, у якому пан Швець розповідає, як народжувався цей музей. Дивишся і розумієш, що завзятий колекціонер по одиниці роками збирав шедеври ручної роботи, щоб одного дня цією красою могли милуватися й інші.
Зізнаюся чесно, порцелянові фігурки - моя слабкість. З дитинства. Думаю, майже в кожного з нас у бабусиному серванті стояли порцелянові чи глиняні фігурки. Звичайні, масові. Але серед них іноді траплялися особливі, чи то з-за кордону привезені, чи з інших регіонів, чи абощо. Вже в дорослому віці, де б мені не доводилося бувати, я завжди звертаю на них увагу. Можливо, тому цей музей мене так схвилював. Для когось це просто статуетки. Для мене кожна з них неначе маленький театр. Здається, ще мить, і вона оживе та почне власну історію.

Кожна фігура або композиція настільки майстерно виготовлені, що це викликає захоплення. Її можна розглядати дуже довго і щоразу знаходити щось нове. Ідеальні риси обличчя. Витончений силует. Складний крій одягу. Усмішка. Погляд. Ледь помітний рух руки. Нахил голови. Характер персонажа. Дивуєшся, як у такому тендітному матеріалі майстри змогли передати відчуття стриманого руху.
Екскурсоводи Світлана і Наталя за півтори години проводять тебе цим дивовижним світом так, що часу не відчуваєш. Вони так цікаво розповідають, що починаєш дивитися на порцеляну зовсім іншими очима. Кожна з композицій розповідає про культуру, епоху, традиції, красу своєї країни.
У музеї шість залів. І в кожному ніби відкриваються двері в інший світ. Тут казки змінюються міфами, цирк поступається місцем витонченим балеринам, поруч із тендітними дамами мчать скакуни, їдуть карети, автомобілі й навіть цілий потяг із десятками крихітних пасажирів. Хотілося повертатися до кожної вітрини ще раз.
Найбільше мене зачарувала дівчина у крихкій порцеляновій мереживній вуалі. Я довго не могла відвести від неї очей. Досі не розумію, як можна було створити таке мереживо з порцеляни. Здавалося, що достатньо легкого подиху, і воно ворухнеться.
Дуже сподобалися екіпажі з каретами, автомобілі, величезний потяг із пасажирами, міфологічні сюжети, витончені жіночі постаті, казкові й циркові персонажі. А які там скакуни! Здається, ось-ось зірвуться з місця. Хотілося розглядати обличчя, жести, костюми, найменші деталі.
Особливо запам'ятався шостий зал із Дон Кіхотом. Саме звідти у великі вікна видно Андріївську церкву. Це теж втілення мрії. Дон Кіхот, який усе життя вірив у неможливе, і одна з найкрасивіших церков Києва за вікном.
Мені здалося, що цього дня всі відвідувачі були трішки щасливішими. У всіх був якийсь світлий, піднесений настрій. Хтось захоплено фотографував, хтось довго розглядав одну композицію, хтось усміхався, згадуючи своє дитинство. Цей гарний настрій ніби передавався від людини до людини. Хотілося запам'ятати це відчуття легкої, майже дитячої радості.
Ми зовсім не помітили, як минули півтори години. Це один із тих рідкісних випадків, коли не хочеться дивитися на годинник.
Я вийшла з музею з дивним відчуттям внутрішнього спокою.
Мені здається, сьогодні це чи не найцінніше, що можуть подарувати такі місця.
Не знаю, які фігурки найбільше сподобаються саме вам. Можливо, це композиція Цариця Нілу або Попелюшка. А можливо статуетки про силу кохання, японські самураї чи той самий потяг із десятками крихітних пасажирів…
Краса не змінює світ миттєво. Але вона нагадує, що світ усе ще прекрасний. І заради нього варто жити, любити й мріяти.

Оксана Дубініна