Помінялися дружинами

Деталі

Суспільство

01 січня 2017, 14:49

На 75–річчя Анатолія Ткаченка, яке відзначали перед Новим роком у затишному смілянському кафе, зібралися практично всі родичі. Були і їхні із дружиною Валентиною дві доньки, зяті, онуки та правнуки. Приїхали на ювілей і давні добрі друзі – Ольга та Олександр Орлови, їхні чотири сини зі своїми сім’ями, усі вони мешкають в Одесі. Неймовірно, але у Ткаченків та Орлових – одна незвичайна життєва історія на чотирьох, цікава й щаслива.

«Ми — як одна сім’я, в якій майже немає таємниць»
Першим келих за святковим столом підняв Юрій, син пана Анатолія від першого шлюбу.
–А я приєднуюся до Юриних побажань на правах прийомної доньки і хочу сказати, що ми всі любимо тебе, тату, – з-за столу встала Галина, донька Орлових, підійшла до пана Анатолія, поцілувала його та вручила великий букет червоних троянд. «Це від усіх нас!» – сказала й обняла ювіляра. Усі зааплодували, навіть малеча, котра гралася біля вікна кафе.
–Від тих слів я трохи не заплакав,– зізнається Анатолій Ткаченко, коли переглядаємо відео з його ювілею в затишній залі їхньої трикімнатної квартири.
–Тут мешкаємо уже три десятки років, – пояснює пані Валентина, ставлячи на стіл запашний пиріг з яблуками, аромат якого вмить наповнює кімнату.
За чаєм жінка розповідає, як цього літа побували в Одесі, гостюючи в Орлових: «Ми до них стараємося кожного літа їздити, а вони до нас на Різдво приїжджають.
–Знаєте, після всього, що сталося з ними в житті, ми вважаємо родину Орлових ріднею. Тому живемо, наче одна сім’я, в нас практично немає таємниць, — додає пан Анатолій.
–Може, комусь і дивно те, що після розлучення, хоч пройшло вже 40 років, ми в добрих стосунках залишилися. А як же інакше! У нас спільні діти, а тепер уже й онуки та правнуки, — каже пані Валентина.

«Не з тими ми одружилися!»
І Ткаченки, і Орлови народилися та виросли в одному селі на Смілянщині. Зналися ще з дитинства, вчилися в одному класі. Вже коли були старшокласниками, Анатолію подобалася Валя, а Олександру – Оля. На випускному вечорі всі були переконані, що після школи ці дві пари будуть разом, дуже вже сильним було їхнє перше кохання.
Але не так сталося, як гадалося... Життєві стежки простелилися так, що Олександр поїхав вчитися в Умань на агронома, а Валя в цьому ж місті здобувала освіту педагога. Анатолій же й Оля разом училися в Черкасах: вона — на медсестру, він — на бухгалтера. Однокласники–земляки, звісно ж, підтримували контакти, навчаючись далеко від батьківських пенат. Та ще й як підтримували! Олександр уподобав Валю, і на останньому курсі вони зіграли весілля, а незабаром народилася і донька Галинка. Молода сім’я спочатку оселилася в райцентрі на Кіровоградщині, а коли Олександру запропонували роботу в їхньому рідному селі, вони перебралися туди, у новий будинок.
Такий удар від своїх колишніх коханих і Анатолій, і Оля переносили важко. Певно, це й зріднило їх. Адже згодом вони побралися і теж стали сім’єю.
Негаразди в першій родині Ткаченка почалися пізніше, коли син Юрко вже пішов до школи. Сімейні сварки розгоралися частенько. У ті хвилини Анатолій завжди згадував Валю і все частіше ловив себе на думці, що життя з нею могло б скластися щасливіше. Ех, аби–то вона заміж за товариша не вискочила... А одного дня подружжя посварилося, як кажуть, на порожньому місці. Анатолій не стримався й грюкнув дверима, кинувши Олі на ходу, що їде до матері в село назовсім.
На автостанції довго чекав автобуса. Настрій у 35–річного чоловіка був кепський, ходив туди–сюди і курив цигарку за цигаркою.
–Толю, це ти? — почув знайомий голос. Озирнувся. До нього йшов Олександр. Він так і працював у їхньому селі і завжди, коли бував у райцентрі, забирав iз вокзалу односельців.
Ця зустріч стала доленосною у житті чотирьох людей. Адже дорогою чоловіки відверто поговорили. Анатолій зізнався, що хоче пожити у матері і, певно, буде розлучатися з Олею, бо сімейне життя стало нестерпним. Олександр теж не змовчав про особисте, тихо сказав, що і в них iз Валею не все гаразд.
– Не з тими ми одружилися,– невесело підсумував Анатолій уже на зупинці в селі, коли вони з Олександром прощалися.
– А давай поміняємося дружинами, може, щасливі будемо? – несподівано вихопилося в Олександра, і від тих слів він сам аж зніяковів.

«Люди пліткували, що ми до ручки допилися й жінками помінялися»
Усю дорогу до материної хати сказане однокласником не полишало Анатолія. За кілька днів він попросився на роботу в колгосп – бухгалтером. На той час уже твердо вирішив розлучатися з Олею.
–Одного разу ми з Олександром знову повернулися до розмови про особисте. До півночі просиділи, – пригадує тепер пан Анатолій. Важкою була та розмова. Олександр зізнався йому, що теж розлучається з Валею і що згадує про Олю вже не один рік. Тоді чоловіки й вирішили поговорити на цю делікатну тему зі своїми дружинами, і якщо жінки згодяться, то після розлучення кожен повертається до першого кохання.
Уже наступного дня Анатолій поїхав у райцентр до Олі.
–Прожиті спільно роки не перекреслиш одним махом, тож далася та розмова непросто, — зазначає пан Анатолій. Він гортає сімейний альбом, і на одній із сторінок показує фото, де вони з Олею ще разом – «тут нашому Юркові ще тільки три роки». І дістає фото молодих та усміхнених Валі й Олександра, тоді одружених.
–Це ми весною при вході у дендропарк «Софіївка». Наша Галинка, бачте, яка маленька, – ще тільки почала ходити,– коментує світлину пані Валентина. Каже, що розмову з першим чоловіком про розлучення пам’ятає трохи не дослівно. Тоді вона зізналася Олександрові, що всі роки шлюбу з ним згадувала Анатолія.
– Розлучатися не боялася, бо ми вже давно були з Сашею якщо не чужими, то сусідами точно. Але боялася людських балачок, у селі жили, – каже пані Валентина.
– На кожен роток не накинеш платок, – бере за руку дружину чоловік. – Ти ж пам’ятаєш, люди в селі пліткували, що ми з Сашком «до ручки допилися й жінками помінялися».
–Помінялися й щасливими стали,– усміхається пані Валентина. Каже, що після розлучення й укладення нових шлюбів і в них з Анатолієм, і в Олександра з Олею життя пішло по–новому.
– У нас народилася ще одна донька – Ніна. Тепер маємо п’ять онуків і три правнуки. А в Орлових, окрім Юри, рідного сина Анатолія, ще троє синів народилося.
– У них більша сім’я, ніж у нас,– усміхається пан Анатолій. – У Юри мого два сини, а в Славка, Олексія та Богдана по троє дітей. І правнуків в Орлових аж семеро, усі дівчата.
– У нас вистачило розуму не лише мирно розлучитися, а й зберегти добрі стосунки між родинами, – зауважує пан Анатолій.
– Я допомагав своєму сину Юрі, який залишився жити з Олею, а Олександр завжди підтримував свою доньку Галину, котра росла з нами. Тож і Галина, і Юрій стверджують, що вони мають дві матері та два батьки.

Людмила ВАНІНА