Розстріляні в Києві, закопані в Биківні

Деталі

27 травня 2022, 18:51

Якщо виїхати з Києва в напрямку Броварів, то одразу ж за межею столиці починається сосновий ліс праворуч траси. Саме тут, у Биківнянському деревостої комуністами створено надзвичайно засекречений об'єкт «для відомчих спецпотреб НКВС».

Молодим читачам нагадаю, що НКВС - це скорочена назва тодішнього карального відомства Сталіна - Народного комісаріату внутрішніх справ. Звичайно, знаючи трагедію Биківні, виникає запитання: «За що? За що більше як 100 тисяч людей безневинно розстріляні? Яка була їхня провина?».
Усіх «гребли» під одну статтю – 54-ту! Кримінальний кодекс КК УРСР з його 54-ю статтею було затверджено 1927 року, тому доречно нагадати підпункти цієї «убивчої» статті: 54-1: зрада Батьківщини; 54-2: збройне повстання; 54-3: контрреволюційне сприяння іншій державі; 54-4: допомога міжнародній буржуазії; 54-5: пропаганда війни; 54-6: шпигунство; 54-7: шкідництво; 54-8: тероризм; 54-9: диверсії; 54-10: антирадянська агітація; 54-11: контрреволюційна організація; 54-12: недонесення органам про злочин; 54-13: служба у ворожій армії, к.р. діяльність до і під час революції; 54-14: саботаж… Розстрілювали активістів, націоналістів, військових, освітян, творчу інтелігенцію та науковців, поляків «без слідства і суду». Не милували викладачів вишів, вчителів, директорів шкіл, завідувачів відділами народної освіти, викладачів і студентів за рішенням суддів та позасудових органів, які мали назву «трійки» і «двійки» – це особливі виїзні наради при НКВС УРСР та СРСР.
Спочатку вироки виконували в підвалах приміщення Київського обласного управління НКВС, де зараз Український інститут національної пам’яті, – на вулиці Липській, 16, потім – у підвалах Жовтневого палацу (нині – Міжнародний центр культури і мистецтв) – за цим комплексом було приміщення, прозване «будинком Мехліса – керівника політуправління Червоної армії, за яким стояв трактор і гуркотів, заглушуючи автоматні черги, що доносилися із підвалу. Трупи негайно вантажили на машини й вивозили за місто – до Биківнянського лісу у викопані ями – скидали, заливали вапном і, заповнивши, прикидали землею – у такий спосіб ховали – закопували, або, мовою чекістів, «заривали». Отаке, далеке від християнського чи будь-якого іншого цивілізованого обряду, «поховання»…Про це важко писати, тим більше – читати…
Розстрілювали творчу еліту нації тільки за рішенням суддів та позасудових органів, які мали назву «трійки» і «двійки» – це особливі виїзні наради при НКВС УРСР та СРСР. Спочатку вироки виконували в підвалах приміщення Київського обласного управління НКВС, де зараз Український інститут національної пам’яті, – на вулиці Липській, 16, потім – у підвалах Жовтневого палацу (нині – Міжнародний центр культури і мистецтв) – за цим комплексом було приміщення, прозване «будинком Мехліса – керівника політуправління Червоної армії, за яким стояв трактор і гуркотів, заглушуючи автоматні черги, що доносилися із підвалу. Трупи негайно вантажили на машини й вивозили за місто – до Биківнянського лісу у викопані ями – скидали, заливали вапном і, заповнивши, прикидали землею – у такий спосіб ховали – закопували, або, мовою чекістів, «заривали». Отаке далеке від християнського чи будь-якого іншого цивілізованого обряду «поховання».
Розстріляли велику кількість патріотів з українського уряду, зокрема, Любченка, Микитенка. Серед жертв Великого терору, які загинули в Биківнянському лісі й письменники: Михайль Семенко, Майк Йогансен, Вероніка Черняхівська, художники Михайло Бойчук, Микола Касперович, академіки Федір Козубовський, Петро Супруненко, митрополит УАПЦ Василь Липківський і десятки тисяч інших. А інформацію запустили, нібито без вісті пропали, чи покінчили самогубством. Одними з перших, хто кинувся шукати правду про Биківнянський некрополь, були Алла Горська, Василь Симоненко і Лесь Танюк: саме вони відкрили місця поховання розстріляних в НКВС у Биківні (1962 – 1963), про що заявили в Київську міськраду, написавши «Меморандум № 2». Ймовірно, бачене у Биківні вразило Василя Симоненка, бо неспроста з’явилися такі рядки вірша: «Ми топчемо i ворогiв, i друзiв. //О, бiднi Йорики, всi на один копил.// На цвинтарi розстрiляних iлюзiй //Уже немає мiсця для могил».
Кількість жертв політичних репресій в Україні не піддається підрахунку – це неймовірні цифри. Тільки мною в архіві СБУ, який нещодавно відкрили, досліджено історії тисячі жертв…
…Серед тиші під прикриттям розлогих дерев лежать кращі сини і доньки України, цвіт нації… Боже, як цю трагедію, злочини, смерті тисяч-тисяч творчих людей, активних і здібних, розуму і думок яких так нині не вистачає - сприйняти серцем, як жити, щоб зарубки на душі непокоїли? Вічна Вам, невинно убієнні, пам'ять і царство небесне!

Віктор Жадько

Із допису у ФБ