Наша електронна пошта:
smila.ua@ukr.net
logo
icon-top-follow icon-top-fb

 

Agro robota

 

Стрічка новин

Авторизуватися через соціальні мережі:

 

 

 

Ukraine

 

У кожній ноті, в кожному акорді Анатолія Пашкевича живе і буде вічно жити Україна

11 лютого1938 року Господь подарував нам геніального диригента-чарівника хорового співу і композитора Анатолія Пашкевича, який свого часу працював в обласній філармонії.

 


Оксана Пашкевич: «Батьки мої побралися в 1962–му, а вже через рік з’явилася я на білий світ. Потім тато одружувався ще двічі: від Людмили (була першим альтом Черкаського народного хору) у нього дві донечки — Олеся і Ярослава, від Катерини (до речі, моєї ровесниці, також співачки цього ж хору) — син Максим. Усі ми дружимо, у нас збереглися чудові родинні стосунки.
Мама моя Валентина Олександрівна була медиком за станом душі та за Господнім покликанням. Щира, добра, безкорислива, цілодобово безвідмовна у допомозі людям. Мешкали ми до 1965 року в Житомирі, де батько разом з Анатолієм Авдієвським створював ансамбль „Льонок”. Варто сказати, що татові не пощастило вступити в Київське музичне училище імені Глієра. Проте доля звела його у Новоград–Волинському з директором районного Будинку культури Борисом Шарварком (майбутнім режисером масових святкувань), з допомогою якого він зі своїм незмінним баяном закінчив заочні музичні курси при Всесоюзному будинку народної творчості. Навчався і одночасно служив в армії, доля завела його на Північний морський флот. Після закінчення строкової служби батька залишали баяністом у матроському ансамблі, але він повернувся у рідну Баранівку. Організував там вокальний ансамбль, самодіяльний хор, одержував перемоги на численних олімпіадах та оглядах. На одному із таких оглядів у Києві сам Григорій Верьовка високо оцінив творчі здібності і талант молодого керівника ансамблю!

 


Малесенькою я повсюдно була хвостиком у батька. Брав мене на репетиції: спочатку в Житомирі, а коли у 1965–му переїхали до Черкас, то й там місцева філармонія для мене стала рідною. Першою виконавицею пісні „Степом, степом...” в Черкаському народному хорі була Ольга Павловська. Вона на офіційній сцені, а я — вдома на стільчику! Видавалося, що батьків баян у нашій хаті не замовкав ніколи. Коли приходили гості (а наша оселя була рада кожному завжди), мені ставили посеред хати стільчик і я затягувала „...степом, степом йшли у бій солдати...” Звісно, що тато мріяв про мою співочу кар’єру. Якби ж то знати, яка у кого доля…
Я ж спочатку пішла працювати лаборанткою на черкаський завод „Фотоприлад”. Але добрі люди переконали, що мушу співати. Батько навіть не знав, що вступила до дворічної студії при хорі Григорія Верьовки. Першу ніч у столиці провела в родині Дмитра Омеляновича Луценка. Знала і відчувала завжди, з якою особливою теплотою і любов’ю ставився поет до мого батька, любив його, як сина, цінував іскристий неповторний талант. Обидва були з народу, з села. Часто батько гостював у свого творчого побратима, де разом наполегливо і натхненно працювали.
Хоча у другій половині 1960–их років ім’я Василя Симоненка радянська влада занесла в чорний список, Раїса Опанасівна вистояла і відстояла пісню, а завдяки неповторному тембру голосу була її єдиним виконавцем у хорі. А що робилося, коли Кириченко вперше виконала її у Львові. Співачку не відпускали зі сцени, на біс доводилося співати п’ять разів!
Незабутнім був день, коли на концерт Черкаського хору прийшла мама Василя Симоненка — Ганна Федорівна. Для всіх присутніх у залі така подія перетворилася у величне свято Василевого слова, яке переросло у таку ж величну пісню. Послухавши твір, матуся дуже плакала і дякувала за пам’ять про її сина...
Я ж була дитям усього Черкаського хору. Чудово пам’ятаю, як за ручку зі мною ходила і Раїса Опанасівна, і Ольга Павловська (співала в Черкаському хорі від 1965 року, а в 1981–му стала лауреатом Шевченківської премії в складі хору). А всі їхні пісні знала і завжди підспівувала на репетиціях і концертах.
Так сталося, що після закінчення студії при хорі Верьовки мене взяли на роботу у Волинський народний хор. А перший свій виступ не забуду ніколи. Було це в Тернополі, в кінці червня 1986 року, на відкритті першого в Україні Співочого поля. Врочисто і радісно звучали уславлені колективи — народний хор імені Григорія Верьовки, заслужена академічна капела „Думка”, Черкаський заслужений український народний хор, Волинський український народний хор. Як і не забуду, як батько керував зведеним хором на величезній тамтешній сцені! Унікальний був час, величне свято пісні було там.
Мама в усі роки була і залишалася батьковою подружкою днів його суворих. Скільки разів він не женився, тепло між ними не згасало. Мама ж завжди любила лише його одного! Він для неї залишався тим Толіком з баяном, який прийшов з армії і в якого закохалася відразу. І на все життя. Мама дружила зі всіма співачками Черкаського хору. Коли тато хворів, вона його підтримувала. Він же ділився з нею всіма своїми секретами. Як з подружкою, навіть коли вже не жили разом. Він пішов від нас у 1972–му...
У батька завжди було загострене почуття справедливості. З ним багатьом було непросто, як і йому. Це стосується влади, до якої він завжди був в опозиції. Він жив, творив і працював для людей, а влада — для себе, хоч прикривалася народом. Тато жив для свого слухача. Зірка слави ніколи не сіяла для нього, він того не визнавав. Любив свій народ, мову, культуру, пісню. Він не міг і не хотів блазнювати задля особистої вигоди, а тому був незручним у стосунках з чиновниками. Він не вмів і не хотів „нести” себе назустріч славі, пробиваючи ліктями шлях до нагород, визнань і матеріального достатку. Йому муляло все показне і штучне. Він завше тягнувся до тих, хто, можливо, і не знав і ніколи не знатиме автора уславлених пісень, але слухав і слухатиме їх до останніх днів своїх. Він любив кожного, вітався зі всіма, всі люди були для нього однакові.
В усіх колективах, де працював, своїм підлеглим „вибивав” (а інакше не можна було) квартири, хоч сам ще міг мешкати у гуртожитках. Усім своїм жінкам також залишив помешкання. Коли розлучався, йшов у тому, в чому був. Але неодмінно з чемоданчиком з нотами. У жінках, окрім вроди, розуму, любив, щоб була коса. Як у Каті, його останньої дружини. Їхнє почуття спалахнуло у Волинському хорі, на моїх очах. Вона — моя ровесниця. У батька від кохання народжувалися не лише діти, а й обов’язково такі ж прекрасні музичні твори. Від любові до Катерини, наприклад, народилися кантата, ораторія. Це його надихало. І він творив дива. І від того кохання, від Божого таланту багато пісень авторства мого батька — „Степом, степом”, „Мамина вишня”, „Ой ти ніченько”, „Виростеш ти, сину” — і досі приписують народові. Пісні Анатолія Максимовича безсмертні, адже в кожній ноті, в кожному акорді в них живе і буде вічно жити Україна.
Він був чарівником співу. Мав свій особливий магнетизм. Не одна зі співачок не раз думала, що не заспіває так, як того він хотів. Видавалося, що це просто нереально. Проте, коли батько диригував, все вдавалося. Він заворожував кожного на своїх репетиціях, підправляв, надихав. Це все незабутньо для тих, з ким працював, кому вірив і довіряв. Міг, правда, й кинути інколи гостре слівце, одначе після репетиції підходив і відразу вибачався.
Коли в останні роки життя батько приїжджав з Чернігова у Черкаси, йшов пішки до обласної філармонії, люди збігалися подивитися на живу легенду. А потім з гордістю поширювали чутки, що „Пашкевич повернувся додому”.
Я й досі співаю в Черкаському народному хорі. Відчуваю в собі чимало батьківських рис характеру. Ніколи й ніде не афішую зайвий раз, що я донька свого славетного тата. Як і він, не переймаюся жодною славою.
Коли ж на концертах інколи оголошують, що ту чи іншу пісню „співає донька Анатолія Пашкевича”, відчуваю особливу відповідальність. Коли ж аплодують після кожного його твору на сцені та в залі, почуття гордості мене неодмінно полонить.
Я дуже важко перенесла втрату батька. Він помер у січні 2005–го в Черкасах (у квартиру, яку йому дали, він і не заселився, вважав, що в гуртожитку краще, веселіше, людей багато живе...); майже через місяць, 11 лютого, мав святкувати свій 67–ий день народження.
Мені хотілося, щоб ще пожив, почув і побачив, як його люблять. Як він потрібен Україні. Він ще міг зробити багато–багато доброго. Не судилося».

Михайло Маслій

Із допису у ФБ

scroll back to top

Додати коментар

 

Захисний код
Оновити

t me

 

Дійові особи

Ігор ТАБУРЕЦЬ

Про роботу на обороноздатність країни

 

 

Олена МОНОВА

Про те, що війна завжди повертається туди, звідки прийшла

 

Марина ДАНИЛЮК-ЯРМОЛАЄВА

 

 

Про суть «мирних угод» в Стамбулі

 

 
 
Політика
Негайного відкриття реєстру декларацій не буде

06 вересня 2023, 17:32

2023 09 06 radaВчора Верховна Рада ухвалила законопроєкт № 9534, яким відновлюється електронне декларування. Однак негайного відкриття реєстру декларацій не буде. За цю правку народні депутати не проголосували.


Економіка
Чого чекати від посівної-2024 та яким буде врожай

19 березня 2024, 17:41

Наприкінці лютого в Україні стартувала посівна кампанія. Станом на початок березня ярими зерновими вже засіяли 68 тис. гектарів у 12 областях


Суспільство
У нашому районі рятувальники ліквідували 2 пожежі житлових будинків

28 березня 2024, 16:27

2024 03 28 pogegЗа минулу добу, 26 березня, на території нашого району рятувальники ліквідували дві пожежі у житлових будинках.


Цікаво
Пацієнт "залізних легень" провів в апараті понад 70 років

28 березня 2024, 17:31

2024 03 28 legeniУ США у віці 78 років помер Пол Александер — один з останніх пацієнтів "залізних легень". Він провів в апараті понад 70 років — BBC.


Афіша
За ініціативи AI HOUSE у Львові відбудеться Generative AI Spring School для ML-спеціалістів

19 березня 2024, 16:35

2024 03 19 gener1Завдяки спільним зусиллям AI HOUSE та Факультету прикладних наук Українського католицького університету у Львові запрацює школа з генеративного штучного інтелекту. Навчальний курс триватиме з 11 по 16 березня.