Наша електронна пошта:
smila.ua@ukr.net
logo
icon-top-follow icon-top-fb

АНІ Бізнес ланч

 

Стрічка новин

Нашому земляку – народному артисту України Федору Стригуну виповнилося 80 років

2019 11 02 vitana

 

Вчора, 1 листопада, своє 80-річчя відзначив народний артист України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка Федір Стригун, який народився і виріс у Томашівці Тальнівського району.
Про це повідомляє «Високий замок».
Понад 30 років Федір Стригун на посаді художнього керівника одного з найбільших і найстарших театрів України. За плечима — численні яскраві образи на театральній сцені і в кіно, непересічні постановки не лише в рідному театрі, а й в інших. У Стригуна десятки учнів, які успішно виступають на найбільших театральних майданчиках. Це далеко не повний перелік того, що зробив Федір Стригун для українського театру і українського мистецтва загалом. Отож ця розмова — про дитинство, батьків та єдине велике кохання, Таїсію Литвиненко.
— Федоре Миколайовичу, розкажіть про своє дитинство, про людей, серед яких зростали і які мали на вас чималий вплив.
—«Дощик накрапає, на камені слизько, гей, добре, тому добре, що кохання близько»… З малих літ засинав під ці пісні. У моїй рідній Томашівці біля криниці збиралися дівчата з нашого кутка і так гарно співали! Усе життя моє пов’язане з музикою. Можливо, тому що батько і брат були музикантами, та й родина вся була дуже співоча, і село наше теж було співоче. Зараз мало співають. А тоді… На дні народження сходилася родина і співала, не було такого, щоб їсти-пити. І як затягнуть: «Там, де Ятрань круто в’ється…». І мама моя дуже гарно співала. Співала, коли сиділа біля кужеля і пряла нам на сорочки та на штанята — а нас було в неї п’ятеро, щоправда, одна дитина померла немовлям. Ми носили все домоткане. Тато був капельмейстером. Працював завклубом. Мама була дуже артистична, видно, я більше вдався в її родину Дяченків. А ще пригадую, у нас на печі переховувалися сусідські дівчата, коли молодь забирали на роботу в Німеччину. До нас не заходили, бо в нас були малі діти. Пам’ятаю, як дівчата читали «Кобзар», який у нас «ходив» з рук в руки по всьому селу. Читають «Катерину» і плачуть. Мій брат на печі читав п’єси…
— То ваші перші читки п’єс були на печі?
— Так, бо там тепло було, особливо взимку. Пам’ятаю байки Левка Боровиковського. Ходили до клубу, ставили там вистави. Мій брат Сашко грав Стецька у «Сватанні на Гончарівці». Відтоді, як себе пам’ятаю, для мене життя — свято. А ще пригадую, як хлопців проводжали до війська — як на смерть. Коли тата забрали до війська, мама продала в Умані корову і всі гроші віднесла прокурору, і тата відпустили. Мама потім все життя татові казала: «Я тебе викупила, а то тебе розстріляли б…». Мама дуже тата любила. Був старший за маму на 12 років, вона була в нього друга жінка. Тато був дуже інтелігентним чоловіком, а мама була неграмотна, вчилася у лікнепі. Мій батько у 20-х роках минулого століття був на похороні Леонтовича зі своїм оркестром. Я ходив до першого класу і вже тоді знав, хто такий Грищенко, який вбив Леонтовича… А в школу ми ходили як на свято. Я закінчував перший клас, а літер не знав. Увесь «Кобзар» знав напам’ять — сестра читала, а я на слух сприймав. Але найбільший вплив на мене мав клуб. Я не пропускав жодного зібрання чи святкування.
— Виступали на тих святах?
— У 13 років зі сцени клубу прочитав «Утоплену» — всі в залі плакали. Я читав її три рази поспіль, і всі знову плакали. Тоді я відчув оцей кайф впливу на людей, зрозумів, як їм хочеться доброго слова. Потім ставили виставу «Дай серцю волю, заведе в неволю», мене взяли в цю виставу — на роль хлопця, який грав на скрипці. Це була моя перша вистава. Був у нас свій гурток в клубі. Я ставив вистави, писав п’єси. Хор організував.
— Після закінчення школи поїхали поступати до вишу?
— Поїхав до Києва, в театральний інститут. Але не знав, що треба готуватися — вивчити монолог, байку… Я був тоді невисокого зросту. На мене подивилися і сказали: «Дитино, іди підрости». Розплакався на вулиці й зрозумів, що треба повертатися додому. Повернувся і почав шукати професію. Пішов їздовим до колгоспу, працював поштарем, а потім мені запропонували стати завклубом. Мені ще й 16 років не було. Послали на курси завклубів у Черкаси. Там потрапив у Черкаський драматичний театр і передивився за десять днів вісім вистав — щовечора ходив. Приїхав в село. Поставив «Пошилися в дурні», «Ой не ходи, Грицю». Усі негативні ролі грав я, бо ніхто не хотів. У травні знову поїхав до Києва. Мав три монологи, гумореску, байку. Купив собі костюм, а не в латаних штанях був, як торік. Перед дверима в інститут загадав: якщо двері відкриваються всередину, я поступлю, якщо назовні — навіть заходити не буду. Пробую двері — а вони всередину відкриваються. Там, у театральному інституті, я вперше побачив «вживу» Таїсію Литвиненко. Поклала мені руку на плече і сказала: «Не переживай, хлопчику, ти поступиш». А вона тоді вже була зіркою кіно, закінчувала інститут, працювала в Театрі імені Івана Франка. І я поступив.
— Знаю, що вперше побачили Таїсію Йосипівну на екрані в ролі Галі…
— Так. У клубі показували фільм «Назар Стодоля», де Тася грала Галю. Після фільму я сказав: «Ця артистка буде моєю жінкою!». Усі хлопці розсміялися. Я тоді навчався у 9-му класі. Ми були вражені фільмом, бо він йшов українською мовою. Усі ми були закохані в Галю. І уявіть собі: в інституті я бачу, що до мене іде Таїсія Литвиненко і усміхається. Коли вона поклала мені руку на плече, я думав, що впаду…
— Як сталося, що свою обіцянку одружитися з Таїсією Литвиненко дотримали?
— Коли я її побачив в коридорі інституту, вона мені ще більше сподобалася. Я вчився уже два роки, як довідався, що вона вийшла заміж. У мене теж була дівчина. І раптом… Граємо дипломну виставу «Назар Стодоля» і тут у залі почали шепотіти: «Литвиненко приїхала!». А вона вже працювала у Запорізькому театрі. Після вистави я розгримовуюся в гримерці. Заходить Таїсія і каже до мене: «То це той хлопчина, який так хвилювався?». А моя дівчина була поруч і каже: «А вам що?». Тася каже: «Нічого. Я граю Галю. У нас нема Назара. Приїжджайте в Запоріжжя до нас працювати і будете грати Назара». Через тиждень я отримав запрошення працювати в Запорізькому театрі ім. Щорса. І я поїхав. Через кілька років я забрав Тасю від її чоловіка. Відтоді, з 1964 року, ми разом. Я жив у театрі. За перший рік зіграв десять ролей. Мене дуже любили в Запоріжжі.
— Із 1965 року ви у Львові. Чому переїхали із Запоріжжя, де вас любили?
— У Львові я був ще 1961 року, мені тут дуже сподобалося. Коли нам з Таїсією Литвиненко сказали, що звільнять з театру, я понаписував листи всім своїм однокурсникам, але ніхто не запрошував. Тася каже: «Напишу я листа у Львів». Вона знімалася з багатьма заньківчанами. Через кілька днів прийшла відповідь від Козачковського, з номером телефону директора. Я подзвонив. Нас запросили. У травні ми приїхали до Львова і залишилися тут. Відразу нас задіяли у репертуарі. Володимир Данченко ставив виставу «Вій, вітерець!», в якій ми вже мали ролі.
— Розкажіть про ваші ролі в кіно. Який фільм був перший? Знаю, що ви дружили з Іваном Миколайчуком…
— Коли я вчився на третьому курсі, мене запросив на проби Сергій Параджанов. Він знімав «Українську рапсодію». Якби мене тоді затвердили, то я залишився б у Києві, і на мене чекала би доля Івана Миколайчука. З Іваном познайомилися пізніше, на гастролях в Яремчі. Знімалися там в епізодах. А перший фільм, де ми знялися разом з Миколайчуком, був «Пропала грамота». Так почалося моє кіно.
— З вашої фільмографії яка роль вам найближча за духом?
— У фільмі «Пропала грамота». А ще роль у фільмі «Звуки пам’яті», де я грав Лисенка. Цей фільм мав знімати Миколайчук, але йому не дали. Знімав Левчук. Кіно — це лотерея.
— А театр?
— Театр — це праця. Кожен день тренаж. Як казав один старий актор: «Не важливо, що ти граєш, важливо, що ти кожний вечір на сцені». І я дотримувався цього закону. Коли ти не зайнятий, це страшно. От як Іван Миколайчук. Йому просто не давали ні знімати, ні зніматися. Ходити постійно «вагітним» — це людину вбиває. От я зараз без роботи. Якщо ще півроку роботи не буде, то можна вже й не починати.
— Як це — понад тридцять років очолювати один з найбільших театрів України?
— Ніколи не думав, що я чимось керую. Ніколи не відчував себе владикою, не відчував, що у мене в руках є влада. Я й зараз не хочу чути цього слова. Ціную людей за працею, за віддачкю. Мірою в театрі є одна річ — талант. Пропонували мені бути міністром культури, але я не погодився. Мій тато мені колись сказав: «Будь подалі від влади». Я не хочу бути у владі. Я за театр-сповідь, театр-сім'ю, театр гумору, театр сльози. У театрі я найбільше люблю акторів.

scroll back to top

Додати коментар

 

Захисний код
Оновити

AZK MIG

metalobaza

Дійові особи

Анатолій ТЕРЕЩЕНКО

Thereschenko

 

Про незаконно розміщені тимчасові споруди в Смілі

 

Олег МІЩЕНКО

Mishchenko

 

Про недоліки у роботі поліцейських

 

 

Микола Прокоф'єв

Prokofev

 

Про процедуру отримання монетизації пільг

 

Авторизуватися через соціальні мережі:

 
Політика
Новим головою ОДА став Роман Боднар

04 листопада 2019, 15:00

2019 11 04 golova

Сьогодні в нашій області змінили голову ОДА. Замість Ігоря Шевченка, який керував регіоном з 31 липня, призначили Романа Боднара.


Економіка
Посадовці звітують, що економіка Сміли зростає (відео)

21 жовтня 2019, 13:26

2019 10 18 economiks

На бюджетній комісії начальник управління економіки Олександр Плакса звітував про підсумки Програми соціально-економічного розвитку міста у першому півріччі цього року.


Суспільство
Інфекційному відділенню подарували бойлер і душову кабіну (ФОТОФАКТ)

18 листопада 2019, 11:22

2019 11 18 Cherkachanu

Члени Смілянської міської організації ВО «ЧЕРКАЩАНИ» за сприянням члена політради Віталія Лисенка, зробила ще одну добру справу.


Цікаво
Українець, який врятував чотирьох людей, отримав польське громадянство

17 листопада 2019, 15:30

2019 11 11 polcha1

Андрій Сироватський, який врятував людей у ДТП, разом з родиною отримав акт про надання польського громадянства.


Афіша
У Смілі проведуть заходи до Дня пам’яті жертв голодоморів, Дня Гідності і Свободи

18 листопада 2019, 12:27

2019 11 18 aficha

Міські культурні заходи цього тижня, в основному, присвячені трагічній даті - у суботу, 23 листопада, в Україні відзначається День пам'яті жертв голодоморів 1932-33 рр..