І живі будуть заздрити мертвим…

Деталі

23 лютого 2026, 17:27

18 лютого товариш по службі попросив Олексія Хвостика замінити його на посту в Микільському, що за 20 км на північний схід від Херсона.
24 лютого Олексій мав звільнитися зі служби. Натомість перший день російського вторгнення став останнім днем його життя. І початком довгих мук для його дружини Оксани.
Російські війська дуже швидко підійшли до Херсона з анексованого Криму. Близько обіду біля Антонівського мосту висадився десант і почалися бої за міст, де перебував Олексій із побратимами з Нацгвардії.
Чому Херсон так швидко захопили й чому в місті не створили повноцінної тероборони, що відіграла ключову роль в обороні багатьох міст, – ці запитання поки що без відповіді.
Херсон, однак, прийняв удар великої війни. Зокрема й лейтенант Хвостик та жменька його людей.
Того дня чоловік двічі телефонував Оксані. Першого разу сказав, що почалася війна.
– Що означає "війна"? – жінка розкладає руки і плаче. – Учора не було війни, а сьогодні війна? Коли я вийшла на вулицю, летіло дуже багато вертольотів, так багато, що неба не було видно. 50, може. Але я тоді була спокійною, бо Олексій сказав, що відступає зі своїми хлопцями до Миколаєва.
Вдруге чоловік дзвонив Оксані о 15 год. Уже не вигадував, що перебуває в безпеці, тільки повідомив, що він і його заступник ведуть бій, прикриваючи відступ. Сказав дружині зібрати і сховати його форму, відзнаки й документи.

– Це була наша остання розмова, – розповідає жінка зі сльозами на очах. – Із 15 год до 17 год він уже слухавку не брав. З 18 год я почала його шукати. Дзвонила всім: його знайомим, гвардійцям… Ніхто мені не міг сказати нічого конкретного. Були різні версії: то він є, то його немає.
Оксана вирішила шукати чоловіка сама.
До Антонівського мосту зі свого Шуменського району дійшла пішки десь о 02 год ночі.
– Там був такий жах… стільки розірваних тіл, не передати. Росіяни скидали тіла в Дніпро, зокрема й своїх. Літали снаряди, а я ходила й шукала Льошу. Аж мені подзвонили з Нацгвардії та сказали, що Льоша живий і десь там їде машиною.
Жінка раділа, вірила й не вірила. Оксана має важку хворобу, й чоловік телефонував їй часто, допитувався, чи дотримується вона режиму. І в такій надзвичайній ситуації, переконана Оксана, не міг не подзвонити. Аж надвечір нова інформація: Альоші таки немає, зник безвісти.
– А ще сказали, що є версія, наче він перевдягся в цивільне й десь дівся… – жінка замовкає. І вибухає обуренням: – Мій Льоша?! На фронті з 2015 року, був у полоні, дев’ять ротацій, у нього вся спина в шрамах, а в руці осколок. Як про мого чоловіка можна таке сказати: перевдягся й пішов? Такого не могло бути взагалі.
Оксана вирішила, що добре ім’я чоловіка – справа честі. Наступного дня знову пішла шукати Льошу на міст.
– Чи не боялася туди йти? Я не думала про боятися чи не боятися. Мені треба було знайти чоловіка. Тому одяглася й пішла!
Під міст наші військові вже не пустили. Там було пекло. Багато загиблих, розстріляні машини… Я шукала чоловіка під кожним кущем, у канавах – може, лежить десь поранений. Я його на собі несла б. Я його виходила б. Мій Альоша, викарабкається, він не такий…
Українські артилеристи сказали, що відступають і що забрали всі трупи.
Оксані треба було їхати на опізнання.
– У морзі було 23 ковідних (під час наступу росіян у Херсоні спалахнула нова хвиля коронавірусу), 138 воїнів ЗСУ, мій Льоша та ще один хлопчина, розірваний снарядом.
Мій красунчик Альоша завжди найкращий ходив, гарно вбраний. Форма харківська – я найкращу йому купувала, – парфуми.
А тут… Його зшили, з того, що привезли. Поклали у мішку в холодильник.
27 лютого хотіла Альошу хоронити.
У морзі ще були хлопчики з Бузкового парку.
Росіяни запропонували поховати всіх у братській могилі. Я відмовилася, бо мала для Альоши місце на Алеї Слави. Ховати на Алеї Слави не дозволили. Альоша гнив у мішку вісім днів.
Розв’язання прийшло несподівано: подзвонив незнайомий і сказав, що Оксана може поховати чоловіка, але має встигнути за годину. Інакше будуть "негативні наслідки".
Які негативні наслідки, жінка не задумувалася.
– Поховали Альошу, й мені стало легше, що його душа упокоїлася. Капелан Серафім сказав не плакати. Бо Льоші вже легко, а для нас наступають такі часи, що живі будуть заздрити мертвим.
На кладовищі за Оксаною стежили троє російських військових у балаклавах. Але тоді жінку щось вберегло.
Важкий день не хотів закінчуватися. Повернулася додому з цвинтаря – а мейкун Лаврентій, улюбленець чоловіка, лежить у коридорі – інсульт. Схопила кота – й у ветлікарню, якось виходили.
Тільки хотіла видихнути – приїхали по неї. Троє в балаклавах. Забрали з хати, повезли на цвинтар. Попереджали ж про негативні наслідки! Вона не встигла за годину. Поставили Оксану над свіжою могилою чоловіка і стріляли.
– Заплющила очі, не могла повірити, що це насправді. Кулі летіли на вінки, в землю, на хрест, біля моєї голови. Я тільки просила: "Льоша, забери мене! Я не хочу тут бути! Нехай це станеться швидко".
Росіяни набавилися й вирішили, що жінка достатньо настрашена, тому пішли. Оксана ледь дісталася додому.
7 березня помер кіт Лаврентій.
9 березня помер батько, якого інфаркт розбив на початку війни.
Дні були чорними й іще чорнішими. Та й ночі не кращими.
13 березня уночі прийшли до Оксани додому – знову в балаклавах. Ті чи не ті – невідомо.
"Де чоловік?" – вчепилися. Папірці з лікарні їх не переконали.
– Думали, що Льоша живий і я його переховую. Почали бити. Одягли мішок на голову. Руки скотчем зав’язали й повезли. У мене на спині є тату – роздягли. Напівголу кинули в підвал.
Мене теліпало так, що я нічого не відчувала. Абсурд тривав. У підвалі були ще хлопці. Їх допитували:
– Херсон – це Росія?
– Ні. Херсон – це Україна.
– Станьте на коліна.
– Ні.
Прострілювали їм колінні чашечки. Я розуміла, що такого не витримаю.
Знову одягли мішок на голову. Я вам не можу передати цей стан – не можеш ні вмерти, ні зімліти, просто кричиш. Чому я не знепритомніла, чому серце не стало – я ж хвора.
Але довелося терпіти.
– Спочатку вирвали ніготь на мізинці. Потім на середньому пальці. Другий було вже не так боляче, як перший. Біль такий, що не знаєш, що більше болить: коли прикладом роблять з тебе відбивну, чи коли не відчуваєш рук.
Катували струмом. Ці тортури вони називали "електрофорезом" або "телефоном до Зеленського".
Потім дозволили так-сяк одягтися, привезли під дім і кинули біля під’їзду. Чекали, хто з сусідів кинеться допомагати. Ніхто не вийшов.
Через кілька днів сусідка, помітила, що я довго нікуди не виходжу, й принесла миску борщу.
23 березня приїхали знову. Я ще не вставала, не могла ходити.
Питання було те саме: "Де чоловік?". Били й били. Цуценя Тимофій кинувся боронити, дістав прикладом і він.
Обливали руки і груди окропом: "Якщо не хочеш на нас працювати, то руки тобі не потрібні".
Скривавлену покинули на підлозі й обіцяли прийти знову. Я вже хотіла вмерти, а воно не вмиралося.
30 березня Оксана отримала свідоцтво про смерть чоловіка. Полегшено зітхнула — може, ті в балаклавах більше не турбуватимуть. Повернулися у квітні. Знову били й казали, що для них це почесно: "Ти жінка нациста".
Чому не виїхала з Херсона? Боялася виїхати, бо окупанти мали дані батьків.
– Поки били мене, до них не чіплялися. Якби я зникла, хтозна, що було б зі старенькими, – пояснює Оксана.
Майже всю окупацію жінка провела під домашнім арештом. Вона майже не ходила, місяцями лежала в ліжку. Улітку в Оксани почалися проблеми з очима. Через відбиті м’язи довелося робити складну операцію.
У звільнення Херсона жінка повірила не відразу. Зраділа, але кілька днів не підходила до бійців. Потім попросила хлопців показати документи – чи справді вони українці.
Перше, що зробила після визволення, – купила прапор і поїхала до свого Льоші на цвинтар.
Лейтенанта Олексія Хвостика посмертно нагороджено медаллю "За відвагу" ІІІ ступеня.
Пес Тимофій так само мужньо захищає свою господиню – він часто переривав нашу розмову й заспокоювався лише на руках у Оксани.

Над очима Оксани маленькі шрами. У жінки трохи сильніший, ніж денний, макіяж і манікюр.
Відросли всі нігті.
Щоразу, коли я чую про нові обстріли Херсона, то пишу Оксані – як вона.
Жінка волонтерить, збирає допомогу артилеристам із вдячності, що вони не пройшли повз тіло її Олексія, зібрали й відвезли в морг та врятували честь чоловіка.
– Якщо всі виїдуть, хто буде тримати з військовими місто? Ми всі разом тримаємося, – каже безстрашна жінка.

Олена Бондаренко, TEXTYORGUA