"Мене витягли з-під землі": історія жительки Черкащини, яка вижила в Голокості

Деталі

27 січня 2026, 17:50

86-річній Ользі Друзгальській з Умані було два роки, коли вона втратила маму й бабусю. Вони загинули під час масових розстрілів у 1942 році під час нацистської окупації міста. На розстріл вели і її, та попри поранення вона вижила. З рову її дістали інші діти.
До Міжнародного дня пам’яті жертв Голокосту 27 січня, пані Ольга розповіла історію свого порятунку Суспільному.

На пожовклій фотографії, зробленій напередодні Другої світової війни, — пані Ольга з мамою:

"Це моя рідна мама і я з нею. Є підпис навіть, вона надсилала її в Умань, 1939 рік. Це остання моя з нею фотографія".

Пані Ольга зберігає світлину, де вона востаннє сфотографована з мамою, її вона втратила у два роки, але це не пам’ятає. Історію їй згодом розповіли родичі названих батьків:

"До війни я жила з батьками у Тальному. Німці зайняли його 27 липня. А 16 серпня повісили оголошення, що всі євреї повинні зібратися в центрі міста, біля комендатури, і їх поведуть в Умань на роботу. Повели в сторону Білашок, це біля Тального. У цій колоні я була з мамою і бабусею. Коли за Тальне вивели, там було поле і вже були рови приготовлені для людей. Людей поставили біля цих ровів, почалася паніка, хотіли розбігатися, але охороняли всіх. Почалася стрілянина, люди падали в ці канави. Потім, коли це все закінчилося, їх засипали землею".

Тоді маму й бабусю Олі розстріляли. Дівчинка впала разом з іншими у рів і їх засипали землею.

"Коли німці вже все це зробили і пішли, то в землі були два хлопчики. Вони якось вийшли з цього рову, і побачили, що хтось ще ворушиться. Одному хлопчику було шість років, а другому — сім. Вони цю землю розкидали, а там була я, — дворічна дівчинка. Вони мене витягли і посадили біля скирти", — переповіла пані Ольга.

Далі її забрала жінка, яка проходила повз поле:

"Я була поранена в ніжку і вона хлопчикам сказала: «‎Я дівчинку забираю». У неї був кошик. Вона в цей кошик посадила мене, а хлопчикам каже: «‎А ви йдіть, в ліс, там посадка, бо тут сидіти не можна»".

Залишити дитину в себе жінка не наважилась, тому відвела до інших людей:

"Це була сім'я: жінці 45 років, Марія Іванівна, а Андрію Васильовичу 55. У них дітей не було. Ще на початку війни до них прибігали євреї і вони ховали їх у погребі. Ну вони і мене теж почали ховати скрізь — і на горищі, і в підвалі, і де тільки можна було. Приходили, бо доносили, що тут є дівчинка. То вона мене ховала, носила по сусідах. Пережили вони багато".

Згодом ці люди — Марія Іванівна та Андрій Васильович — взяли дівчинку в родину:

"Батьки дуже до мене добре ставилися, я не відчувала, що живу не в рідній сім'ї. І вони мені навіть не натякали, що я їм не рідна. Це вже після того, як вони померли, мені розповідали".

Повертатися подумки в ті роки пані Ользі важко. Але, додала вона, — це частина життя, яку неможливо викреслити.

"Дітей у мене немає, я одружена була. Чоловік помер. Прожили разом 25 років і він захворів", — розповіла пані Ольга.
Нині жінка мешкає сама. Але самотньою себе не вважає. Любить гостей та спілкується в соцмережах:

"А що дивного, що я в інтернеті? То мені роблять у Тальнівському музеї фото і посилають. Світлину батьків зробили кольоровою".

Хоч нині Ольга Друзгальська живе в Умані, щороку 16 серпня вона приїздить до Тального — в день, коли її з родиною розстріляли на Білашківському полі.